Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Він відхилив її від себе й сказав хапливо:
— Мушу йти, а то спізнюся.
Тоді вона простягла йому вуста, але він ледве торкнувся їх і, подавши їй парасолю, що вона забула, сказав:
— Ну, ну, швиденько, вже початок четвертої.
Вона вийшла поперед нього й ще раз сказала:
— Завтра о сьомій.
Він відповів:
— Завтра о сьомій.
Вони розлучились. Вона ліворуч звернула, він праворуч.
Дю Руа дійшов до крайнього бульвару. Потім поволі рушив бульваром Мальзерба. Повз цукерню проходячи, побачив
Вона трохи спізнилась, бо чоловік її приїхав на тиждень. Спитала:
— Прийдеш завтра обідати? Він буде дуже радий побачити тебе.
— Ні, я обідаю у патрона. У нас тепер сила-силенна політичних та фінансових справ.
Вона скинула капелюха. Тепер знімала кофточку, що душила її.
Він показав їй пакунок на коминкові:
— Я приніс тобі цукрових каштанів.
Вона сплеснула руками:
— Як добре! Який ти любий!
Вона взяла їх, покуштувала й мовила:
— Чудові. Боюсь, що жодного не лишиться.
Потім додала, глянувши на Жоржа весело й чуттєво:
— Так ти потураєш моїм хибам?
Вона поволі їла каштани й раз у раз зазирала в пакунок, мов щоб побачити, чи є ще. Сказала:
— Стривай, сядь у крісло, а я в тебе біля ніг примощуся та гризтиму цукерки. Так мені буде дуже затишно.
Він посміхнувся, сів і схопив її колінами, як допіру пані Вальтер.
Розмовляючи, вона підводила до нього голову й казала з повним ротом:
— Знаєш, любенький, ти мені снився. Снилось мені, що ми вдвох мандруємо десь далеко на верблюді. У нього два горби, і ми обоє сидимо верхи на горбах: ти на одному, я на другому, і їдемо через пустиню. Ми взяли з собою бутерброди в пакункові та пляшку вина, і от ми закушуємо на горбах. Мені нудно, бо не можна чогось зробити, ми надто далеко одне від одного, і мені хочеться злізти.
Він відповів:
— Мені теж хочеться злізти.
Він сміявся, втішаючись цією історією, заохочував її казати дурниці, теревенити, розповідати ті пустощі та ніжні нісенітниці, що плетуть закохані. Ці дурощі, що в устах пані де Марель подобались йому, обурювали його в устах пані Вальтер.
Клотільда теж називала його: «Мій любенький, мій маленький, мій котику». Слова ці здавались йому ніжними й пестливими. А допіру, від іншої чуті, дратували й були гидкими, бо любовні слова, завжди однакові, набувають смаку від уст, що їх вимовляють.
Але, радіючи цими пустощами, він думав про сімдесят тисяч франків, що мав заробити, і зненацька, постукавши пальцями по столі, спинив балаканину своєї подруги.
— Послухай, кицько. Дам тобі доручення до твого чоловіка. Скажи йому від мене, щоб купив завтра на десять тисяч франків марокканської позики, — кожна її облігація коштує зараз сімдесят два франки, і я йому обіцяю, що він через три місяці заробить від шістдесяти до восьмидесяти тисяч франків. Тільки щоб нікому ні слова. Скажи йому від мене, що танжерська експедиція вирішена і що французький уряд згарантує марокканський борг. Але не обмовся перед ким-небудь. Я звіряю на тебе державну таємницю.
Вона уважно слухала його. Прошепотіла:
— Дякую. Перекажу чоловікові сьогодні ж увечері. Можеш покладатись на нього, він нікому не скаже. Він дуже певна людина. Це цілком безпечно.
Вона вже всі каштани поїла. Зібгала пакунок у руках і кинула його в коминок. Потім сказала:
— Ходімо спатки.
І, не підводячись, почала розстібати його жилет. Раптом вона спинилась і засміялась, тягнучи між пальцями з ґудзика довгу волосину.
— Глянь, ти волосся Мадленине приніс! От уже вірний муж!
Потім знову споважніла, довго роздивлялась в руках на тонісіньку нитку й прошепотіла:
— Це не Мадлени, воно темне.
Він посміхнувся:
— Може, це покоївчине?
Та вона з поліційною уважністю оглядала жилет і зняла другу волосину, на ґудзика накручену; далі й третю примітила, і, збліднувши, затремтівши злегка, скрикнула:
— Ох, ти спав з жінкою, і вона накрутила тобі волосся на всі ґудзики!
Він здивовано пробурмотів:
— Та ні. Ти збожеволіла…
Раптом він пригадав, зрозумів, схвилювався спочатку, потім, сміючись, почав заперечувати, в душі не гніваючись, що вона закидає йому любовні перемоги.
Вона й далі шукала та раз у раз знаходила волосся, швидко розкручувала його й кидала на килим.
Вона догадалась хитрим жіночим інстинктом й обурено, люто, трохи не плачучи, пробурмотіла:
— Вона любить тебе… і хотіла, щоб ти взяв собі щось від неї… Ох, який ти зрадник…
Та раптом вона скрикнула пронизливо й злорадно:
— Ох!.. Ох!.. Це стара… Ось сива волосина… А, ти старих тепер береш… Так вони платять тобі… скажи… платять тобі? А, ти старим продався… Тоді я тобі не потрібна… лишайся з тією…
Вона підвелась, підбігла до кофточки, що на стільці валялась, і хапливо її одягла.
Він хотів її затримати й соромливо бубонів:
— Та ні… Кло… схаменись… я не знаю, що це таке… слухай, лишися… ну… лишися…
Вона приказувала:
— Лишайся з старою… лишайся… замов каблучку з її волосся, з її сивого волосся… його в тебе досить…
Вона швидко і хапливо одяглася, зачесалась і наділа вуаль; а що він хотів схопити її, то вона одважила йому з розгону ляпаса. Поки він стояв приголомшений, вона розчинила двері й вибігла.
Коли він лишився сам, шалена лють закипіла в ньому на ту стару шкапу Вальтерку. Ну, покаже ж він їй, не помилує!
Він змочив водою червону щоку. Потім і собі вийшов, міркуючи про помсту. Цього він уже не подарує. Ні в якому разі!
Він зійшов до бульвару й, гуляючи, спинився коло ювелірні, щоб подивитись на хронометр, — Дю Руа давно хотілося купити, але він коштував тисячу вісімсот франків.