Любий друг (Збірник)
Шрифт:
І раптом, запалившись бажанням, промовила:
— Ось гарненький ланцюжок.
Це був золотий ланцюжок чудернацької форми, де кожну ланку було оздоблено якимось самоцвітом. Жорж спитав:
— Скільки за цей ланцюжок?
Ювелір відповів:
— Три тисячі франків, пане.
— Віддайте за дві з половиною, тоді я її візьму.
Той повагався, потім відповів:
— Ні, пане, не можу.
— Стривайте, я у вас ще візьму цей золотий хронометр за півтори тисячі франків — усього вийде чотири тисячі, плачу готівкою. Згода? Якщо
Ювелір зрештою ніяково погодився:
— Ну, хай так, пане.
І журналіст, сказавши свою адресу, додав:
— На хронометрі вирізьбте вензелем мої ініціали Ж. Р. К., а вгорі — баронську корону.
Мадлена здивовано посміхнулась. І коли вони вийшли, взяла його під руку з якоюсь ніжністю. Він справді-таки був спритний і сильний. Тепер, маючи ренту, йому, звичайно, потрібен і титул.
Крамар уклонився їм.
— Не турбуйтеся, на четвер усе буде готове, пане бароне.
Вони проходили повз Водевіль. Там ставили нову п’єсу.
— Хочеш, — сказав він, — підемо ввечері до театру? Спитаймо, чи є ложа.
Ложа знайшлась, і вони купили її. Він спитав:
— А чи не пообідати нам у кабаре?
— О, залюбки!
Він був щасливий, як державець, і добирав, що б їм іще зробити.
— А що, як запросити пані де Марель провести з нами вечір? Кажуть, що й чоловік її тут. Дуже радий буду з ним побачитись.
Вони пішли до них. Жоржеві, що побоювався першої зустрічі з коханкою, аж ніяк не прикро було, що вкупі з дружиною йде, уникаючи отак усяких пояснень.
Та Клотільда мов нічого й не пам’ятала, навіть свого чоловіка вмовила прийняти запрошення.
Обід був веселий, вечір чарівний.
Жорж та Мадлена вернулись пізно. Газ уже погашено. На сходах журналіст присвічував сірниками.
На помістку другого поверху вогонь, спалахнувши раптом від тертя, освітив їх у дзеркалі серед темряви.
Вони здавались привидами, що ось-ось розпливуться у мороку.
Дю Руа підніс руку, щоб гаразд освітити їхні постаті, й промовив, переможно сміючись:
— Ось ідуть мільйонери!
VII
Марокко здобуто два місяці тому. Франція, опанувавши Танжер, заволоділа всім африканським берегом від Середземного моря до Тріполі й забезпечила позику своєї нової колонії.
Казали, що два міністра заробили на цьому мільйонів з двадцять, і майже вголос називали Ляроша-Матьє.
А про Вальтера всі в Парижі знали, що він двох зайців убив: мільйонів тридцять-сорок узяв на позиці, а мільйонів вісім-десять на мідних і залізних копальнях та на величезних землях, що поскуповував за безцінь перед походом і зразу після французької окупації перепродав колонізаційним компаніям.
За кілька днів він став тим володарем світу, тим всепотужним, міцнішим за королів, фінансистом, що перед ним хиляться голови, лепечуть уста й спливає вся ницість, підлота й заздрість людської душі.
Це уже був не жид Вальтер, директор підозріливого банку, видавець непевної газети та шахраюватий депутат. Тепер це був пан Вальтер, багатий єврей.
Він хотів показати це.
Знаючи скруту принца Карлсбурзького, що мав один з найкращих будинків у передмісті Сент-Оноре з садом на Єлісейські Поля, він запропонував йому за двадцять чотири години продати цей маєток з усіма меблями, не зрушуючи з місця жодного стільця. Давав йому три мільйони. Принц погодився, спокусившись на такі гроші.
Другого дня Вальтер осівся на новому мешканні.
Тоді йому спала ще одна думка, правдива думка переможника, що хоче здобути Париж, думка, гідна Бонапарта.
Усе місто тоді ходило дивитись на велику картину угорського художника Карла Марковича «Христос, що йде по хвилях», виставлену в комісійній крамниці Жака Ленобля.
Мистецькі критики захоплено оповіщали це полотно найкращим шедевром століття.
Вальтер купив його за п’ятсот тисяч франків і забрав до себе, — отож він повернув потік громадської цікавості в нове русло й примусив увесь Париж говорити про нього, заздрити йому, лаяти його чи хвалити.
Потім оповістив у газетах, що запрошує всіх відомих представників паризького суспільства оглянути в нього велику картину чужоземного майстра, щоб ніхто не міг закинути, що він захопив собі мистецький твір.
Дім його відкрито. Приходитиме, хто хоче. Досить при вході показати запрошення.
Його складено так: «Пан та пані Вальтер ласкаво просять вас прийти тридцятого грудня між дев’ятою та дванадцятою ночі й оглянути в них картину Карла Марковича „Христос, що йде по хвилях“ у електричному освітленні».
Внизу був дрібненькими літерами постскриптум: «Після дванадцятої — танці».
Отже, охочі можуть лишитись, і з них Вальтери доберуть собі нових знайомих.
Інші оглянуть картини, будинок та власників із світською, недбалою чи байдужою цікавістю та й підуть собі, як і прийшли. А пан Вальтер знав, що згодом вони теж до нього ходитимуть, як і до його братів-євреїв, котрі так само забагатіли.
Передусім треба зібрати їх у домі, усіх отих титулованих злидарів, яких згадують у газетах; і вони прийдуть, щоб подивитись на людину, що за півтора місяця п’ятдесят мільйонів заробила; прийдуть побачити й полічити його гостей, прийдуть, бо він виявив смак та спритність, коли запросив полюбуватись у себе, іудея, на християнську картину.
Він мов казав їм: «Бачите, я заплатив п’ятдесят тисяч франків за картину Марковича „Христос, що йде по хвилях“. І цей шедевр назавжди лишиться в мене, перед моїми очима, в домі єврея Вальтера».
У світі, в товаристві герцогинь та членів Жокей-клубу, багато говорили про це запрошення і нарешті вирішили, що воно ні до чого не зобов’язувало. Ходять же до пана Пті дивитись на акварелі, чому ж сюди не піти? Вальтери мають шедевр; одного вечора вони розчиняють двері, щоб усі могли на нього полюбуватись. Що кращого?