Любий друг (Збірник)
Шрифт:
В «Урядовому вісникові» від першого січня справді оповіщено, що публіциста Проспера-Жоржа Дю Руа за видатні заслуги нагороджено званням кавалера Почесного легіону. Прізвище його написано роздільно, і це більше потішило Жоржа, ніж навіть самий орден.
Через годину, як прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він дістав записку від патронеси: вона благала його прийти до неї того ж вечора на обід разом з дружиною, щоб цю нагороду відсвяткувати. Повагавшись трохи, він спалив записку, двозначними
— Ми обідаємо сьогодні у Вальтерів.
Вона здивувалась:
— Стривай, я ж гадала, що ти й навертатись туди не хочеш?
Він тільки буркнув:
— Я передумав.
Коли вони прийшли, господиня була сама в маленькому будуарі стилю Луї XVI, відведеному для інтимних прийомів. Прибравшись у чорне, вона напудрила волосся, і це надавало їй чарівності. Віддалік виглядала старою, зблизька — молодою, а коли пильніш придивитись, то й зовсім приваблювала очі.
— Ви в жалобі? — спитала Мадлена.
Вона сумно відповіла:
— Так і ні. Нікого з близьких я не втратила. Але такі літа надійшли, коли треба носити жалобу по своєму житті. Сьогодні я наділа її, щоб освятити. Надалі носитиму її у своєму серці.
Дю Руа подумав: «Чи ж стане витримки?»
Обід був трохи похмурий. Тільки Сюзанна без угаву торохтіла. Роза здавалась заклопотаною. Журналіста гучно вітали.
Ввечері розійшлися, розмовляючи, по вітальнях та оранжереї. Дю Руа пішов позаду з господинею; вона затримала його.
— Слухайте, — мовила тихо. — Я вже ніколи нічого вам не скажу… Але приходьте до мене, Жорже. Бачите, я не кажу вам «ти». Не можу я жити без вас, не можу. Це невимовна мука. Я почуваю вас, хороню вас у своїх очах, у серці, у тілі цілий день і цілу ніч. Так ніби ви напоїли мене отрутою, що пече мені всередині. Я не можу. Ні. Не можу. Я хочу бути для вас лише старою жінкою. Щоб показати вам це, я напудрила сьогодні волосся, але приходьте до мене, приходьте вряди-годи, як друг.
Вона взяла його за руку й стискувала, здушувала її, впиваючись нігтями в тіло.
Він спокійно відповів:
— Звичайно ж. Не варто заводити про це мову. Самі бачите, що я сьогодні зразу ж прийшов, коли одержав вашого листа.
Вальтер з дочками та Мадленою йшов попереду. Коло «Ісуса на хвилях» він зупинився і зачекав Дю Руа.
— Уявіть собі, — сказав він сміючись, — вчора я застав дружину навколішках перед картиною, як у церкві. Вона молилась тут. Ну й посміявся ж я!
Пані Вальтер відповіла твердим голосом, де бринів якийсь таємний порив:
— Цей образ Христа спасе мою душу. Щоразу, як гляну на нього, він додає мені сміливості й сили.
І спинившись проти Бога, що стояв на морі, прошепотіла:
— Який він прекрасний! Як бояться і люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на очі — який він простий і разом з тим неземний!
Сюзанна скрикнула:
— Та він на вас схожий, Любий друже! Я певна, що схожий. Коли б ви мали баки або він коли б був голений, то були б однаковісінькі. О, та це ж диво!
Вона попросила його стати поряд з картиною, і всі справді визнали, що обличчя їхні подібні!
Кожен дивувався. Вальтера це вразило. Мадлена заявила, посміхаючись, що Христос виглядає мужніше.
Пані Вальтер стояла нерухомо, пильно споглядаючи на обличчя свого коханця поруч з обличчям Христа, і так побіліла, як її біле волосся.
VIII
Кінець зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів. Жорж і сам у них раз у раз обідав, бо Мадлена стомленою називалась і воліла лишатися вдома.
Він обрав п’ятницю за постійний день, і патронеса нікого того вечора не запрошувала — вечір цей належав Любому другові й нікому більше. По обіді гуляли в карти, годували китайських рибок, поводились і розважались по-родинному. Не раз за дверима, за скелею в оранжереї або десь у темному кутку пані Вальтер обіймала молодика й шепотіла йому на вухо, щосили пригортаючи до грудей:
— Люблю тебе… люблю… люблю на смерть!
Але він завжди холодно відпихав її й сухо відповідав:
— Якщо ви знову починаєте, то я більше не прийду.
Наприкінці березня раптом пішла чутка про весілля обох сестер. Роза мала нібито побратися з графом де Лятур-Івеленом, а Сюзанна — з маркізом де Казолем. Обидва вони стали завсідниками в домі, тими завсідниками, що тішаться особливою прихильністю і видимою перевагою.
Між Жоржем та Сюзанною зав’язалась якась братерська й вільна приязнь, вони балакали вдвох цілими годинами, з усіх глузували й одне одному, здавалось, дуже подобались.
Ніхто з них і словом не прохопився ні про її близький шлюб, ні про те, кого їй обрати за чоловіка.
Якось патрон привів Дю Руа вранці снідати, а пані Вальтер після страви мусила переговорити з якимсь постачальником. Жорж і сказав Сюзанні:
— Ходімо хліба дамо червоним рибкам.
Вони взяли зі столу по великому шматку м’якуша й пішли до оранжереї.
Круг мармурового водоймища лежали долі подушки, щоб можна було ставати коло басейну навколішки й зблизька спостерігати рибок. Сюзанна й Жорж узяли кожне по подушці, схилились поруч над водою й почали кидати хлібні кульки, зліплюючи їх між пальцями. Рибки, постерігши їх, вмить підпливали, вихаючи хвостами та б’ючи плавцями, поводили великими банькуватими очима, крутились на місці, поринали за круглястою здобиччю, що падала на дно, й зразу ж виринали, чекаючи нового пожитку.