Любов і піраньї
Шрифт:
Затишна меланхолійна сірість зимового ранку наповнювала мене непередаваним спокоєм та умиротворенням. Останні зірки безгучно тріскались і зникали, розплавляючись у блідій та холодній синяві вранішнього неба. Напівсонний Київ нагадував приспане ніжною материнською колисковою рожевощоке немовля — безтурботне й сумирне, мов ангел. Дарма, що це ілюзія. Адже за кілька годин цей ангел перетвориться на сповитого отруйними газами монстра, що захлинатиметься ревом тисяч загрузлих у автомобільних пробках двигунів. Я потягнувся, хруснувши суглобами,
Життя тривало…
Хеппі-енд для дівчаток
Пройшло півроку…
Приспіло літо 2010 року, певно, найбільш спекотне з усіх, що я пам’ятаю. Наприкінці червня жорстока спека важким запилюженим саваном накрила столицю України і не сповзала з міста аж до середини серпня. Київ перетворився на справжнє пекло. Всі, хто тільки міг, намагалися гайнути чимдалі від розкваслого смердючого асфальту, оскільки щільний частокіл бетонних багатоповерхівок не пропускав всередину міста прохолодного вітру з північних лісів. Ситуація погіршувалася сотнями тисяч кондиціонерів, котрі, надриваючись, працювали день і ніч. Мало хто розуміє, що все висмоктане з приміщень тепло кондиціонери скидають через зовнішні блоки на вулицю, ще більше підвищуючи температуру повітря в столиці. Атмосфера наситилась гарячим брудом і стала схожою на застигле драглисте желе.
Я перечікував нечувану жарінь на дачі мого друзяки Ігоря, що заховалася в лісі неподалік села Липовий Скиток за п’ятдесят кілометрів від Києва. Посеред густого переліску спека майже не відчувалася. Крім того, неподалік розкинулися кілька озерець та річка, котрі рятували нас у найгарячішу пору доби.
Ми саме ловили рибу на вечерю, коли в моїй кишені задеренчав мобільний. Витерши вологу долоню об шорти, я витягнув телефон і приклав його до вуха.
— Альо! Кідрук на проводі!
— Максе, привіт! Як справи?
Телефонував мій агент.
— Як завше — краще від усіх! — бадьоро відповідаю; попри нестерпну спеку настрій у мене був нівроку. — Що у вас нового?
— Мені щойно подзвонили з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Знаєш такий?
— Ну знаю. І що?
— Просять, щоб ти виступив на одній зі сцен. Прочитав якесь своє оповідання.
Я зам’явся. Загалом я ніколи не відмовляюсь від участі у публічних дійствах. Але цього разу від самої думки про те, що доведеться пертися в Київ у таке пекло, мені зробилося млосно.
— Коли це буде? — мляво запитую.
— Десятого липня на Співочому полі. Там є міні-сцена, «Курінь» називається, з неї усілякі писаки зачитують свої опуси. Ти матимеш у своєму розпорядженні хвилин сорок, а то й цілу годину. Якщо треба, можна попросити більше часу.
— Ні, більше не треба, — зітхнув я, після чого на хвильку задумався, перебираючи в голові готові «короткометражні» тексти, які міг би зачитати. — О’кей, я згоден. Хоча не думаю, що це гарна затія — читати щось у таку спеку під відкритим небом.
— Будемо надіятись, що до того часу похолодає.
— Для контролю: десяте липня, Співоче поле за Лаврою, сорок хвилин.
— Так, усе правильно! Я дам номер твого телефону дівчині з оргкомітету, котра відповідає за «Курінь». Здається, її звуть Анна. Вона зв’яжеться з тобою і розповість детальніше, коли і куди прийти. Коротше — надалі всі питання до неї.
— Вас зрозумів, чекатиму її дзвінка! — відрапортував я і попрощався.
— Максиме, доброго дня!
Я лежав на розкладачці в позі «зірочка», для покращення вентиляції розкинувши кінцівки врізнобіч, і вказівним пальцем лівої руки недбало притискав свій «Samsung» до вуха. Зрідка правою рукою доводилося відганяти надокучливих мух.
«З біса я на це погодився? — сердився я сам на себе. — Тільки цілком неадекватний чувак може надумати повертатися до Києва в таку спеку».
— Так, я слухаю.
За кількадесят метрів від мене манливо шепотів листочками густий листяний ліс. Я міг бачити окремі дерева та кущі навколо них через напіввідчинені двері будинку. Насичена зелень манила затишком і прохолодою. Страшенно хотілося вимкнути телефон і вдати, що розчавленого спекою Києва просто не існує. Але я пересилив себе і сильніше притиснув телефон до вуха.
— Мене звати Анна, я з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Ви можете говорити? — долинуло з трубки.
— Дуже приємно, Аню! Давайте зразу на «ти», — голос у трубці безсумнівно належав молодій дівчині, а тому я зразу вирішив відкинути геть усі формальності. Ненавиджу, коли до мене звертаються на «ви».
— Я з приводу вашого виступу на «Країні мрій».
«Ну невже це так важко, звертатися до людини на «ти»? — ще більше розізливсь я. — Я щоразу почуваю себе якимось старим пердуном!».
— Твого… — невиправдано грубо поправив я Анну. — Твого виступу.
— Е-е-е… так, перепрошую, — дівчина засміялась, — твого виступу.
— Чудово! Я тебе слухаю, Анно, — я спробував повернути своєму голосу приязний відтінок, у той же час подумки примовляючи наче заклинання: «Скажи, що все відміняється. Ощаслив мене, дівчино. Скажи, що через спеку фестиваль скасовується».
Проте у богів, схоже, були свої плани на 10 липня, і мої благання не було почуто.
— Дзвоню, щоб повідомити, що у нас усе підтверджується. Ваш виступ починається о 16:00.
«Вона безнадійна», — я зморщив носа, однак більше не перебивав співрозмовницю. Куратор «Куреня» впевнено правила далі:
— Але вам… ой!… тобі бажано з’явитися за п’ятнадцять хвилин до початку. Я чекатиму вас біля сцени «Курінь». Це трохи далі за головним входом до Лаври… — потому Анна взялася пояснювати, як мені пройти до сцени, але я вже не слухав її.
— Але ж спека… — спробував заперечити.
— Нічого страшного, — Аня знов розсміялася. — Ви стоятимете під деревом!