Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
— Я ж вам сказав по-людськи: 9 травня 2002 року. Ви що, втратили там лік часу? Ну, хлопці! Отак перебрати міру!
Очі в Севастьянова збіліли. Йому замлоїло. Ледве чутно переказав старпому Сікорі зміст розмови.
— Мабуть, ми справді вхопили тяжку болячку. Або не допили норми, — мовив з глухим ремствуванням капранг-2, і на чолі його проступив піт.
— Так що, не впускають до нашої бази? — запитав Сікора.
— Повинні стати по створах і не ближче.
— Це щось не те... — хитнув головою Сікора. — Прошу тебе, Вікторе Степановичу, уточни ситуацію. Я боюся найгіршого... Може, є наказ про арешт команди. І нас хочуть взяти тепленькими. Як німецьких шпигунів!
Повторний радіо-запит виявився ще неймовірнішим. Сікора, стоячи поруч з командиром корабля, чув усю розмову з черговим бази. Тепер там на пульті був хтось інший. Спробував узяти примирливий тон, навіть з ноткою співчуття: нащо, мовляв, нервуватися, усе буде з’ясовано, кораблі так просто не гинуть, а хворих негайно приймуть в санчастину. Ніяких особливих неприємностей, ніякого криміналу. Слава Богу, що за півстоліття ви якось таки дісталися до рідної домівки.
— Годі корчити з себе йолопа! — заревів знетямлено командир «Салюта». — Який кримінал? Які півстоліття? Ми п’ять години в патрулюванні, вийшли сьогодні о четвертій ранку...
— Не знаю, не знаю, — розсердився й собі голос на військовій базі. — Тоді ви не «Салют». Кажете о четвертій ранку... Та в нас тепер такого графіку немає. І, взагалі, ніякого вільного патрулювання. Для цього грошенята потрібні, а наше командування на бобах. Хіба що в українському флоті щось нашкребуть... Так що кінчай травити баланду!
Севастьянов відчув, як йому пливе з-під ніг підлога рубки, сказитись мало, чи він здурів, чи вони там на базі всі зсунулися з глузду.
І щоб якось бодай зачепитись за реальність, він запитав грубо:
— Слухай, ти, розумник, якщо я не «Салют», то хто ж я такий? Дух святенький? Куди подівся мій сторожовик «Салют»? Куди поділися ми, члени його екіпажу, п’ятдесят два матроси, мічмани і офіцери?
— Куди ви всі поділися, відомо тільки вам, — стримано подав голос черговий з бази, хоча й відчувалося, що він уже сам на хвилі люті, ось-ось зірветься. — Ми ж знаємо одне. Принаймні, так написано на стенді слави у нашому гарнізонному музеї. А написано просто і прямо: сторожовий корабель «Салют» з бортовим номером 707 під командуванням капітана 2 рангу Севастьянова безслідно щез під час патрулювання в славний день Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.
Ясна річ, тут втрутилися якісь ворожі сили. А, може, й не ворожі. Самі сидять тепленькі, святкують Перемогу.
Севастьянов змусив себе настроїтися на іронічний лад:
— Так що, виходить, ви там чарку давите, а «Салют» хай собі бовтається в морі?
— Прошу не жартувати, товариш капітан другого рангу, — озвався різко черговий бази. — У нас справи. Відключаємося.
— Севастьянов повернувся до Сержа.
У них, бач, справи... Ну, йолопи! А, може, справді... Знаєш що, Серж... ідемо в Севастополь. Там з’ясується.
Його зупинив Сікора:
— А я б не поспішав. Нас не просто ігнорують, нас просто забули... — В душі Сікори ворухнувся жах: — Капранг, стривай! У них на календарі сьогодні 2002 рік. А вранці було 9 травня 1945 року. — Сікора вчепився в командира. — Двічі нам сказали: 2002 рік! Хто ми тепер? Де ми?
— Дізнаємося в Севастополі.
— Але ж ми для них не існуємо. Ти розумієш? Нас просто немає! Ми для них мертві. Ми — герої, як загинули в сорок п’ятому. Півстоліття тому.
У Севастьянова опали руки, не знав, що має робити. Корабель як корабель, і море як море, і голос з динаміка справжній, це не сон, не марення. З хвацького офіцера Севастьянов раптом перетворився на дядька з обвислими вусами і порожнім поглядом.
— Ходімо вип’ємо... Мені погано... — видушив з себе хрипко. — або я сказився, або весь світ пішов у тартарари.
Вони спускаються в командирську каюту, падають на стільці. Відчай, панічне чуття безвиході. Севастьянов розшарпує на грудях кітель і тягнеться до пляшки. Іншого виходу в нього немає. Усе залити горілкою. Хай вона вирішує за них!
Булькає рідина, проливається на столик, заливає якісь папери.
— Може, більше не треба? — намагається зупинити його Серж Сікора.
— Треба! — мало не кричить вусань. — Кінець усьому! Край! — І тут він сторожко наслухається: — Стоп!.. Мені здається... ми не самі... тут хтось є...
— Ти мариш, Вікторе Степановичу.
— Ні, я чую нутром, що тут хтось є. Озирнися по каюті. Поглянь гарненько. Глянь отуди... Ні, в куток, в куток!..
Сікора дивиться в куток каюти. Шкіра на його обличчі стягується, як попечена, і в очах різачка, наче хтось сипнув йому в них піском. Він бачить щось дуже схоже на людину, чоловік то чи жііДка — не впізнати було. Високий, з голубими очима, волосся ніякого, хіба що ріденький пушок непевного кольору і довга-довга шия. Лобаста голова на тій шиї повертається в один, в другий бік, наче когось іще сподівається побачити. Мара якась, а не людина. І ще вловив Сікора одну деталь — людина та губилася в якомусь голубуватому серпанку. Враження було, наче її окутував легкий туманець. Серж і Севастьянов тупо дивляться на прибульця в голубому тумані, їм до болю кортить сказати йому щось, вони відчувають його добрість, його майже стражденну прихильність до них, а проте мовчать злякано, мовчать ошелешено. Говорити з такою з’явою неможливо, говорити просто ніяково. Це щось із сфери фантастики. Наслання якесь.
Зненацька Серж чує у собі голос. Прохальний, майже вибачливий, і заразом сповнений смутку. Голос, який водночас вимагає послуху, вимагає дії.
Сержеві хочеться глянути на свого друга-коман-дира. Як він це сприймає? Лице у Севастьянова, як і досі, отупіле, в очах ляк, губи безгучно ворушаться.
А чужинський голос вперто нагадує про дію. Вимагає дії. І зневажити його веління просто незмога. Серж відчуває себе наче вже й не у власній волі, все відбувається саме собою, кожен його рух кимось підказаний.
І тому каплей Серж Сікора дуже обережно, дуже делікатно наближається до столика під ілюмінатором (якою ж недоречною здається зараз на ньому пляшка горілки!) схиляється над перекидним календарем і олівцем, що стирчав досі в підставці з пластмаси, починає виписувати не знать ким продиктовані слова. Букву по букві:
«НІЧОГО З ПЕРЕЖИТОГО НАМИ В ЦІ ХВИЛИНИ НЕ ЗАБУДЕМО І НЕ ПЕРЕКАЖЕМО ІНШИМ ЛЮДЯМ. ВОНИ МУСЯТЬ ПОРЯТУВАТИСЬ. ВОНИ ПЕРЕД ЗАГИБЕЛЛЮ. МИ ЧЕКАЄМО НА ВАШ ПОКЛИК. МИ ПОГУКАЄМО ВАС СЛОВАМИ: