Любов, Президент і парадигма космосу

Бедзик Юрий Дмитриевич

У Сержа збіліло лице. Він опустив голову. Треба ж було такому лиху скоїтися: вранці вирушив на патрулювання, і ось сидить, мов ворог якийсь перед трибуналом!

— Може б, нам взагалі не треба було повертатися, якби ми знали, що так обернеться... — видушив із себе з болем. — Все одно слухайте... Я приплив з «Салюту» на моторці... Власне, мене послав командир, ваш батько капранг-2 Севастьянов. І дістатись сюди було непросто... Прикордонники вели мене до самого берега, до самого Костянтинівського Равеліну.

— Про героїзм потім, — відмахнувся дражливо контр-адмірал. — Розповідайте далі. Що було в травні сорок п’ятого?

Сержеві згадалося все. Змигнула ранкова тривога, вони з капрангом на містку, крик вахтового: «човен по лівому борту!», потім: «човен по правому борту!». А далі хмара на півнеба, чорна каламуть, в очах пітьма і... провалля. Немов опритомнівши, Серж кволим голосом проказав:

— Тоді, в травні 45-го нас атакували з лівого і правого борту.

— Хто атакував?

— Підводні човни... чи, може, щось схоже на підводні апарати, абсолютно незнаної нам конструкції. Величезних розмірів. Не можу навіть уявити... довжиною з лінійний крейсер!

Серж відчуває марність своїх слів. Він нічого не доведе, він нічого не пояснить. Бо довести і пояснити неможливо. Є речі, які існують поза нами, які ми ладні забути, викреслити з душі, але вони знову виникають в пам’яті.

— Ми начебто всі заснули... Ні, ми провалилися в пітьму. І за хвилину знову опритомніли... І побачили, що ми пливемо... Ні, здається ми стояли на місці. Наш корабель якось дивно завмер, наче і він пережив хвилину шоку. — Серж розвів безпорадно руками. — Ось так ми й опинилися тут.

Присутні слухають Сержа напружено, ждуть від нього чогось більшого, мовби не вірять в цілковиту щирість його слів. Він не все сказав, він не відкрився повністю, він сам не знає, що з ним скоїлося.

— Послухайте, Серже, — звертається до нього дуже серйозно контр-адмірал, — невже ви не відчули в мить пробудження чогось незвичайного, велетенського... Ну, скажемо так: чогось пережитого вами у ті темні секунди?

— Тоді ні, — зізнався просто Серж. — але оце зараз... Після того, як почув, що ми... ну, що ми через півстоліття тут, і побачив своє місто через півстоліття... тепер я бачу... ні, я почуваю, що я справді став якимось іншим. Мене ніби вирвало з неземного, якесь космічне диво!

— Стоп! — підняв руку контр-адмірал. — Ви знайшли правильне слово: Космічне! Мені здається, ви були не просто в трансі, а?

— Мабуть, так, товаришу контр-адмірал. — згодився Серж. — Хоч конкретно я не можу згадати нічого. Я не бачив Космосу, не чув голосу Космосу, не побачив на власні очі, який він є отой — Космос.

Та контр-адмірал вже думав про своє, думав насуплено, суворо і трішки роздратовано. Він згадав минуле. Колись він учився на біологічному факультеті, мав захищати диплом. І все було б добре, якби не його чудернацьке захоплення космічними ідеями. Якраз тоді в моді бути теорії одного московського письменника-науковця про продуктивну силу сонця. Письменник стверджував, що людство живе за рахунок сонячної енергії, що сонячна енергія, постійне її надходження на землю через фотосинтез додає землі додаткову, абсолютно відчутну і абсолютно реальну матерію, так звану сонячну променеву матерію. Ставши на позиції того письменника, студент Севастьянов в своїй сміливій дипломній роботі фактично ледь не дійшов до заперечення теорії додаткової вартості Маркса. Нечуване в ті часи зухвальство! Мовляв, ми одержуємо свій хліб з космосу, писав студент Севастьянов, і ми повинні віддавати космосу всю свою душу! Ми повинні молитися тільки на нього і працювати тільки в його ім’я... Закінчилося все виключенням Севастьянова з факультету і мало не судовим розслідуванням. Севастьянов пішов у військово-морське училище (про що він не жалкував), і ось тепер він, відомий контр-адмірал, заслужений російський флотоводець, чує такі близькі його серцю речі. І розуміє, що це не фантазія. Якщо земна людина (той же Серж) може перенестися за кілька хвилин через півстоліття, то вона уже не просто людина, вона має усвідомити себе часткою всесвітнього огрому, часткою великого космічного розуму.

Одначе зараз заглиблюватися в давні свої теоретизування було не на часі. Контр-адмірал запитав Сержа про інше:

— Скажіть, чому ви не пройшли своїм сторожовим кораблем прямо на морську базу? І, взагалі, як там почувається мій батько? Це ж йому, здається, уже під 90 років!

— Сьогодні вранці, коли ми вирушили на чергове патрулювання... себто, як з’ясувалося, 57 років тому по вашому обліку часу, капрангові Севастьянову, моєму Другові і командирові, сповнилося тридцять п’ять. Місяць тому ми відзначали на іменинах його ювілей.

— Прекрасно, маю молодого отця, — щиро усміхнувся контр-адмірал. — Ну. а далі ж як?

— На базу нас не впустили... Черговий сказав, що такого корабля у них по списках не існує... І, взагалі, дав команду стати на створах і прийняти інспекційну комісію.

— Розумію, — мугикнув досить несхвально контр-адмірал. — Комісію ви не прийняли. Герої! Досить сміливо. А потім...

— Я вже відбув на моторному човні до берега. Не знаю.

— Власне, ви самі, Серже, нащо вирушили на берег?

— Ну, як це — нащо?.. Щоб піти додому. З ранку не був там. Побачити дружину. На жаль, вона вже давно в інших світах. Погомоніти з вами, з військовим начальством...

Зазирнула господиня дому Ніна Федорівна, розчервоніла від кухонних клопотів.

— Михайлику, — усміхнулася до контр-адмірала, — до телефону просять. Тільки не забалакуйся, кава і пиріг готові.

Дзвінок був від самого командувача. Голос трохи розгублений. День Перемоги видався нелегким. В адміраловому домі ішло чаркування, але, видно, без надійного помічника контр-адмірала Севастьянова командуючий нудьгував. І навіть був наче ображений.

— Ти без своїх хохлів не можеш прожити, — гудів він у трубку. — А запрошення командуючого тобі нуль!.. Гаразд, не виправдуйся. Мені доповіли, що чаркуєшся з «космічним пришельцем». Добре діло. Тільки почалося з жартів, а пахне смаленим. На оцей самий корабель «Салют» хотіли прорватися наші сусіди... Киїь.. Ясно? А це вже велика стратегія. То наш древній Київ пхається в НАТО, то уже цілиться на «пришельців*.

— Мають право, — кинув досадливо контр-адмірал, якого вколов розв’язний тон начальства. — їхні територіальні води.

— Не про те мова, Севастьянов, — гукнув добре захмелений командуючий. — А що під тією територіальною водичкою ховається? Може, твої інопланетяни привезли з собою яку-небудь ядерну цяцьку, що-небудь в цьому плані, а?

— Не розумію, товаришу адмірал.

— Україна вдає з себе покірливе ягнятко, а їм з космосу подаруночок. От і вся їхня святість. — Командуючий перейшов на діловий тон: — Я тебе попрошу... пригрій свого інопланетного. Розпитай, які в нього наміри? Чи не хотів би до нас на гарну посаду?