Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
(До речі, вся розмова ведеться через перекладача, а точніше — через Реттігана молодшого. Здавна закоханий в слов’янство, він блискуче виконує свої функції!).
— Ніякого улещування, містер Реттіган! — ляскає долонею по сяючому столу командувач. — Сьогодні ж будуть вжиті кардинальні заходи. — У командувача враз забракло голосу: — Хоча... є певні болісні моменти. Дуже серйозні. Крейсер озброєний ядерними ракетами. І терористи можуть вжити їх в разі, якщо ми не виконаємо їхнього ультиматуму.
— То ви вагаєтесь? — супиться Реттіган.
— Ні, спробуємо ще один хід.
— Гаразд, це ваші проблеми, містер командувач. Сподіваюся, ви розумієте, що за Ічкерією стоїть грандіозний Схід.
— Ваші поради ми візьмемо до уваги, але... Не забувайте, містер Реттіган, що звідси до Москви тисяча двісті кілометрів...
Домовити командувач не встигає. Щось раптово скоїлося з молодим білявочубим банкіровим сином. Той геть збілів, з нього ледве видобуваються слова. Реттіган зривається з-за столу:
— Лікаря! У нього черговий напад астенії...
— Не турбуйтесь, містер Реттіган. Ми відвеземо вашого сина в найкращу лікарню. До речі, обладнану американською апаратурою.
— Я молю вас... благаю... — лепече зі сльозами на очах Реттіган, — за грішми не стане. Я оплачу будь-які ліки... Йому не треба було летіти зі мною. Це я винний в усьому. Але він так рвався сюди. Має тут друзів. І, здається... палко кохану дівчину. Містер командувач, потурбуйтесь про мого Теренса!
— Це справа моєї честі, — заспокоює старого командувач. — Зараз вашого сина відвезуть в лікарню і він одержить все, що треба для порятунку.
***
На сторожовому кораблі «Салют» неспокій, сум’яття, команда вимагає від свого командира рішучих дій. Чому капранг Севастьянов так довго зволікає з поверненням на базу? Серед матросів ширяться чутки про змову, про якусь загрозу з боку властей. Ага, командир послав у місто свого заступника каплея Сікору, а Сікора вже другий день не повертається на судно. Може, арештований, може, забув про свій екіпаж?..
Найстрашніше те, що «Салют» пережив шок. Саме шок у зв’язку з подіями, які звалилися на корабель в останні години. Моряки дізналися, що світ утік від них і час утік, і вони, салютівці, відстали від життя на цілих півстоліття!
Не всі в це вірять. Як може таке бути? Корабель як корабель. Море як море. Тут щось коїться підозріле, загрозливе. Та й від світу не відгородишся. Дехто встиг вловити своїм приймачем місцеву радіостанцію, дехто почув голос рідного міста, новини вечірні і ранкові, і стало відомо, яка біда скоїлася на військовій базі: терористами захоплено крейсер з трохи дивною назвою «Звитяжний», на «Салюті» про такий і не чули, і в боях він не брав участі. Та й що воно за такі дивні терористи? Звідки взялися? Може, це перевдягнені німецькі парашутисти? Напевно ж, вони — гади! Хочуть бодай чимось дошкулити великому Радянському Союзу, його непереможному морському флотові. Правда, у терористів начебто не німецькі імена і називають вони себе якимись ічкерівцями, синами волелюбної і нескореної країни чи пак — республіки Ічкерії, яка бореться у горах за свою волю... І потім чомусь війну проти них ведуть війська Російської Федерації (знову ж загадка: чому не війська Радянського Союзу, того славного СРСР, котрий ще вчора, 8 травня 1945 року змусив до капітуляції ненависних німецько-фашистських загарбників!).
Повно загадок. Матроси ходили по розпеченій сонцем палубі, тужливо дивилися в бік Севастополя і ламали собі голову, їх тягнуло на сон, їхні ноги були ватяними, думки плуталися. Сидіти отак серед моря матроси не хотіли. Не для того вони провели чотири роки в пеклі найлютішої з воєн, були торпедовані німецькими субмаринами, захищали в 42-му свій город-герой, а потому знову штурмом брали його в 44-му, не для того мріяли дістатися до своїх родин, обцілувати своїх жіночок і дітей, щоб зараз отак скніти серед безлюдного, тоскно порожнього моря.
Все одно — так заявляє найрішучишій серед екіпажу мічман Марко Балога — мусимо іти до військової бази, вимагати пристанку, вимагати нашого права бути законно визнаним бойовим кораблем Чорноморського флоту! Командиру капрангу Севастьянову не під силу це зробити? Боїться, що він не одержав спеціального дозволу? Ану, гуртом до нього в ходову рубку!
Біля містка з’юрмилася майже вся команда, і офіцери серед матросів, і старшини разом з усіма, вимагають, галасують, ледь не погрожують: на Севастополь!.. Хочемо додому!.. Просимо вас, товаришу капранг... У нас там сім’ї, у нас жінки й діти, немічні старі батьки, у яких, може, нема шматка хліба... Хочемо на Севастополь, Вікторе Степановичу!
Капранг з останніх сил, блідий, з росяним потом на лобі, з’являється до людей. Вигляд його трохи втихомирює юрмисько. Капранг підняв руку, попросив тиші:
— Друзі мої... вибачте, що мені нездужається... Доля, мабуть, зіграла з нами злий жарт... Виходить так, що ми десь блукали довгі роки, а тепер ми ось тут... Що саме скоїлося з нами — не відаю. Все змінилося, і мусимо знати це, дорогі мої брати.
— Що ж нам робити? — питає котрийсь з матросів.
— Чекаймо! За нами послано буксир, лоцмана, бо за минулі роки, в яких нас начебто не існувало, — все геть змінилося. Підходи до Севастополя помінялися, сигнальні номери помінялися... А тому я вас прошу, мої дорогі друзі, трохи потерпіти. Ідіть по бойових частинах і ждіть буксира. Щоб ми повернулися на базу з честю, і щоб командування прийняло нас по достоїнству.
Більше на балачки з командою сил у командира не було. Впавши на койку, перенісся думкою на берег. Змусив себе врешті повірити в незвич ність події, яка сталася. Йому належало зустрітися з сином. Із сином... контр-адміралом! Боже! — подумалось йому з утіхою і водночас страхом. Вранці ще його проводжав у море десятиліток, а зараз він побачить солідного флотського начальника!
За дверима чути збуджені голоси. Затихли, перекинулися якимось словом, затим постукали шанобливо. Старий мічман Балога зазирає в прохилені двері. Повідомляє стривожено:
— Вікторе Степановичу, ввімкніть радіоточку .В місті іде мітинг, виступає хтось. Чи бува не каплей Сікора? Наш старпом?
Точно, він. Серж милий, що досі ніяк не добереться з міста до свого екіпажу. Севастьянов припав до динаміка, став слухати. Сікора, певно, звертався до великого людського натовпу. Голос його був зболений і пристрасний:
— ...Отож кажу вам відкрито, брати мої й сестри севастопольці, що ніякі ми не посланці богів, як плещуть про нас довгоязикі баби, ніякі не космічні янголи, а просто ваші земляки, горожани, жителі і служилі люди нашого Чорноморського флоту. Півстоліття тому назад нас якимось дивом кинуло в часову дірку. Ви про такі чудасії не чули. Хто нас туди пожбурив, можемо тільки здогадиватись. Мій корабель зараз наближається до Севастопольської військової бази, скоро пройде мимо Костянтинівського Равеліну і пришвартується біля своєї площадки. Скоро ви побачите своїх братів і чоловіків. А, може, вже й дідів побачите. Знайте, люди добрі, що ми ніде не блукали, нікого не зраджували, прапор Чорноморського флоту не зганьбили! Ми всі хочемо скоріше повернутися до своїх домівок, ми ж на своєму морі, біля своєї рідної кримської землі. Але ми дізналися, у вас тут свої негаразди, можна сказати — велика своя біда. Терористи захопили славний лінійний крейсер «Звитяжний» і ціляться ракетами по нашому місту...