Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
— Скажи, він живий? Прямо скажи мені: живий він чи ні? — блиснула змученими очима онука, така сумирно ніжна в своєму рожевому платтячку.
Дідусь капранг-2 бадьористо закивав головою: авжеж! Герой! Лазить по горах, купається в морі і головне — страшенно сумує за своєю славною Віруньою!
— Оце подаруночок від тебе, дідусю! — зашарілася Віруня, і їй одразу ж захотілося стати вродливішою, хай усі знають, що минулого року вона завоювала навіть корону міс Криму.
Почалося чаювання, правда, трохи схоже на маленький банкет. Стільки елітної публіки, гарних убрань, поважних слів. Президент за столом якийсь неговіркий, весь у задумі.
Котрийсь з гостей попросив слова для маленького тосту за господиню дому. Улесливість так і перла з промовця. Президентові стало ніяково, він тихо підвівся і вийшов на веранду. Сперся на дерев’яну балюстраду, очі пославши крізь кипариси до моря. Срібна доріжка від місяця іскрилася загадково, тягнучись у невідомість і щось обіцяючи. Тут воно й сталося. Доріжка на морі, і саме море раптом чомусь примеркли, і прямо проти веранди між кипарисами засяяли вогнем вікна. Над водою й вікна? Схоже було на дивне видиво, чи, може, на якесь театральне дійство, яке так часто трапляється вечорами на пляжах, бо курорт на те і курорт, щоб дивувати людей. А, може, це великий прогулянковий катер? Проскочив випадково в заборонену зону, шукає місця для висадки пасажирів...
Тільки не чути мотору, і вогнів багато, і яскравість нестерпна, абсолютно неприродна яскравість. Зненацька Президент чує позад себе чиїсь кроки і, не обертаючись, вгадує їх: це підійшла дружина. Й так само вражено зупинилася перед вогнями на воді.
І ще хтось наближається. Цього разу, напевне, чоловік. Бо крок владний і рішучий.
— Пане Президент, я прошу вас: наберіться мужності, — говорить він за спиною в Президента. — Нам треба підійти до них.
Президент, обернувшись, бачить капранга Сікору в його елегантному офіцерському мундирі, і бачить трохи наполошене дівоче обличчя. Віруня в рожевій суконьці.
— Ти гадаєш, капранг, що це вони? — знаходить у собі силу запитати Президент.
— Не сумніваюсь, вони. — Голос у Сікори ледь дрижить, він говорить давким голосом: — Здається... це вперше в історії людства, товаришу Президент. Ті, що на судні, хочуть зустрітися з главою держави. З вами, товаришу Президент!
— То ходімо, — каже Президент, і миттєво сповнюється рішучістю.
Президент спускається сходами з веранди, і за ним спускаються інші, неквапно, сторожко, ніби в гіпнотичному трансі, по алеї, між шпалерами кипарисових дерев, прямо на вогні, на сліпуче сяйво, у якусь пекельну невідомість.
І вмить усім стає просто, легко і до неймовірності буденно. Що ж такого особливого, що перед ними над затокою завмерла срібляста громадина? Це ж, видно, те, що його називають «тарілкою», «НЛО», літальним апаратом міжзоряних блукальців. І воно невигадане, не нафантазоване, бо ж одного разу там на сторожовому кораблі вже дало про себе знати у каюті «Салюту», коли Президент вийшов з бойовим екіпажем у море на перейми зухвалого турецького лайнера.
— Вони дуже обережні, — пошепки мовить до Президента Сікора. — Чи, може, бояться нас?
Велетенська морська (або ж небесна) споруда, світячись жагучим внутрішнім вогнем, уся як вогонь і вся як незрушна міць, висить у повітрі за якийсь десяток метрів від берега. Лагідно жебонять під нею морські хвильки, споруда у спокої жде чогось, і здається, наче й оте сяяння в ній також сповнене чекання. Тоді капранг Сікора, пройнятий здогадом, знаком руки просить президентову дружину і Віруню відійти від берега. Всі тут зайві. Настала мить усамітнення, і нікому не дано тут бути. Нікому, окрім Президента.
Берег спорожнів. Настає тиша. Тиша, мов вічність. Сяючий велетень зливається з пітьмою. Й тоді Президент наважується запитати:
— Ви хотіли розмови. Я готовий до неї.
Дивовижна купа металу дивиться на нього пильно, сторожко, вичікувально. Сяйво з його глибин примеркає. І Президент, трохи нервово, знову промовляє:
— Якщо ви хочете контактів, я готовий до них.
В нього напружений, навіть з крапелькою остраху голос, він абсолютно самотній на вогкій прибережній гальці, він чекає голосу дивовижного Космосу і сам того не помічає, що перед ним мирна, дуже дружня, майже по-людськи налаштована споруда, може, й сама трохи настрашена цією зустріччю. І тут із сяючого нутра її озивається дивовижний голос... Ні, не озивається, а мовби рівним шепотом промовляє в душі Президента, тільки до нього мовить, тільки до найвищої державної особи в Україні промовляє:
— Ми вдячні за вашу згоду зустрітися з нами. І цілком здаємо собі справу з того, що ви, як і ми, завинили перед Космічним Розумом за таке тисячолітнє зволікання.
— В чому ж наше зволікання? — нормальним людським голосом питає Президент.
— Ми, цивілізації різних світів, не мали б так довго шукати контакти з братами по Розуму. Але Розум у своїй безмежній гармонії, зрештою, дав нам, людям системи Сиріус, змогу перейти межу відчуження, і тому ми з радістю готові іти на спілкування з вами. Наша радість тим більша, що з вашого боку досі не було спроб повторити негуманний експеримент Розуелу 2. Але то давня справа, і зараз не час повертатися до неї. Ми просимо вас вислухати нас і дізнатися про наші наміри і подальші дії.
— Я також радий чути вас, хоч і не знаю, хто ви і кого представляєте, — з добрим усміхом відповідає Президент. — Про людей Сиріусу я, даруйте, чую вперше.
— Ваше незнання не ображає нас. Хай буде вам відомо, що ми — гуманоїди і наші предки були народжені на вашій планеті Земля. Тож зараз ми прибули до вас, щоб відновити порушену гармонію тисячоліть і віддати належне нашій праматері.
— Слухаю вас уважно, — каже Президент.
— Найперше Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, повідомляє вам про свій намір допомогти землянам і найперше — людям України в вашому нелегкому існуванні.
— Щиро вдячні вам за таку шляхетність. І чому стільки ласки для нас? — запитує, не приховуючи подиву, Президент.
— Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, простежував за останні століття життя людей України і дійшов висновку, що вони, маючи високі достоїнства від народження, довгі роки піддавалися насильству і кривдам з боку сусідів.
— Це правда, — згоджується Президент. — Ще наші древні предки — анти, сармати, скіфи жили у цілковитій злагоді з усіма, мали широку добру душу, дозволяли оселятися на своїх землях грекам, римлянам, хазарам, але самі постійно ставали жертвами чужоземних зазіхань. В нашій історії ми тільки те й чинили, що захищалися: то від татар, то від ляхів, то від московитів чи литовців. Така була в нас сувора доля...