Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
— Якось буде, — кивнув Горбенко.
Пішли в кабінет головлікаря. Тут горіло дві гасових лампи. Принесли чай в гранчастих склянках, що нагадало про убозство лікарнянського господарства. А лікарня ж — святе місце. Народ до лікарів за всіх часів ставився з найглибшою шаною, близькою до містичного поклоніння. Тут і народжуються, тут і вмирають. Недарма раніше колгоспи утримували цілі лікарнянські комплекси, вибудовували цілі медичні містечка. Та й утримувать було неважко. Все ж дешеве, все за рахунок держави: і будинки, і апаратура.
— Мені незручно, що ми отак в темряві... — почав Горбенко, подзенькуючи ложечкою в склянці. — Бідність принижує. Та й відбиває охоту до великих справ. Ось ти, Президенте, припросив мене в столицю. Знаю, що маючи при боці друга-президента, я не бідував би. А що тут зараз? Випускники медінститутів тільки й позиркують на двері, щоб відбути положений строк і гайда до ваших столичних вершин.
— Я тобі казав, що на вершинах зимно, — відбуркнувся Президент.
— Зате там багатії жирують.
— Можеш не заздрити їм. Гризуться між собою. Ніяк власності не поділять. Органи МВС з ніг збилися, шукаючи замовників убивств. Іноді виходять по своїх каналах ледь не за океан. Оте «кілерство» мене просто катує. Викликаю до себе міністра внутрішніх справ, розумного, вольового, досвідченого. Яких людей дати в поміч? Наведіть лад у своєму господарстві! Чого вам бракує? А він печально дивиться на мене і з болем каже: грошей треба! Та де ж їх узяти? Бюджет не гумовий, дефіцит ікла показує, мов хижий звір.
Чай холонув, пити не хотілося. А світла все не було, і ніч за вікном здавалася просто безпросвітною. Справжня апокаліптична ніч. Надто коли знаєш, що десь неподалік в палаті лежить чоловік, якого будуть розтинати, якому, може, й жити лишилося... Та геть думки лихії! — мимоволі висварив себе Президент. Як не жени похмурі хмари з чола, вони все одно знайдуть свою стежечку до серця. Вмощуються біля нього чорними круками і підкидають йому смутку. Розумієш об’єктивну реальність: десь на перших порах після оголошення незалежності втрачено темп, кризові явища стала розвиватися за іманентними для них законами, пригаслі колосальні військові комплекси чавунними гирями потягнули господарство до розвалу... А ще ж в ейфорії самовдоволення люди почали втрачати чуття відповідальності. Кинулися тягнути неподілене й поділене майно в свої кишені. Упала якість товарної маси, упали закордонні прибутки з експорту...
Душа не знає, де шукати відраду. Навіть в морі під час відпустки не можеш спокійно покупатися, бо, як би далеко не відпливав від берега, а згадка про те й про те все одно хутчіше за тебе пливе.
— Зачекай трохи, Президенте, — підвівся з дивану Горбенко.
— Далеко?
— Побоююся за нашого неоперованого. Серце в нього здає. А попереду ж наркоз. Я миттю, — поклав гостеві на плече руку Горбенко і хутко вийшов з кабінету.
Повернувся по короткій хвилі, сів утомлено на диван біля гостя.
— Боюся за його нервовий стан. Він не знає ще найстрашнішого. Жінки його вже немає на цьому світі.
— Ти про хворого? — запитав Президент, мимоволі проймаючись тривогою. І подумав: треба ж було, щоб отак перед самою операцією відключили струм.
— Ніякий він не хворий. Покалічений в дорозі. Не знаю, як він ще лишився живий. Дружина його загинула на місці. Сиділа праворуч. Я бачив труп.
Не уявляєш, яке жахливе видовище. Красуня небувала. Вся в норках, в золоті і брильянтах, наче поверталися з театру.
— Отака аварія?
— Отака.
— І що встановили працівники ДАТ?
— Простіше кажучи — наїзд на дерево. — Головлікар помовчав важко. — Не розумію, що вони собі думають, наші бізнесмени. Ну, маєш зайвого долара, купив собі «мазду», проїхався по селах, провідав кого хотів. Так нащо ж за стіл сідати, де чаркуються? Ще й дружину потім всадовив біля себе в машині, не прив’язавши її пасом безпеки. І результат: жінка одразу на місті... а він ще якось вчепився за життя. І оце будемо оперувати. Господи! — махнув рукою Горбенко. — Коли людині так багато дано — живи спокійно і не шукай лиха на свою голову. Воно саме знайдеться.
— Саме, саме, — зітхнув Президент. — Навіть не знаєш, звідки чекати. А, може, й добре, що не знаєш. Просто живи собі, як ти сказав — спокійно.
Десь за стінами в коридорах загупотіли кроки, почулися голоси, нервові і вимогливі. Шукали мовби головлікаря. Йому довелося знову визирнути з кабінету. І тут йому в лице вдарив промінь світла ліхтарика. Це був завгосп. Шапка набакир, лице червоне від морозу. Чи, хтозна, від чого.
— Заходь, — владно припросив його головлікар. — Чого мотаєшся як навіжений?
Чолов’яга переступив поріг, внісши з собою гарний запах морозяної ночі. Був натоптаний, в розстібнутім кожушку, очі сріблилися інеєм.
— Товаришу... Іване Павловичу. Біда!
— Кажи, не муч! — гримнув на нього стишено Горбенко.
— Двигун не можу завести. Акумулятор слабкий і не дає іскри. А воно ж, стерво, холодне, як смерть.
— Що треба від мене? — посуворішав голосом Горбунко, певне, знаючи ціну цьому крикливому й розгубленому господарнику.
— Коли акумулятор нікчемний, не буде діла. Іскра не піде. І нічого ми не заведемо.
— То що ти раніше думав, Полікарпе Семеновичу?
— Те, що й ви.
— Я тебе питаю: чому досі не подбав про справний акумулятор? Чому не вибив копійки на новий? Там же людину готують до операції... Живу людину! Чоловік, можна сказать, на грані, а ти шукаєш всякі виправдання. Так от, Полікарпе, іди до движка і хоч зубами його заводь.
— Та не заведеться ж, Андрію Павловичу. Не можу ж я сотворити чуда.
— Ти — завгосп. Розвів бардак у господарстві! — І ледь чутним шепотом кинув тому в лице: — Президент ось сидить, що він про нас подумає?