Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
— Не знаю, що він подумає. А я вам давно казав: треба купувати новий двигун. Або й вообще ставити маленьку електростанцію. Як у соснівській лікарні... Ні , краще таки двигун. Бо на електростанції пуп розв’яжеться. — Завгосп втішно хихинкнув і позирнув на Президента. — Ото завтра ж їдьмо до міста і купуймо новий двигунець.
— Голову тобі треба купити нову! — зірвався на грубість Горбенко, і навіть у темряві стало видно, як збіліло від злості його обличчя. — Тоді ось що. Біжи в гараж і скажи: хай розігрівають «газика». Будемо везти хворого в обласну лікарню.
Однак було ясно, що це майже трагедія. До області від села було не менше ста кілометрів. Ста кілометрів по сніговицях і заметах, крізь темінь і мороз.
— Я ж казав: купіть або движок, або новий акумулятор, — заскиглив у мороці завгосп. — І в сільраді просив: купіть! Не мають коштів. А як хворіти чи на бюлетені відлежуватися в наших світлих палатах, то кошти є! Бюрократи прокляті!
Президентові стало ніяково слухати ремствування завгоспа-невдахи. Він підвівся з дивана. Підійшов до нього.
— А хіба акумулятор потягне? — запитав тоном неофіта.
— Мабуть, ні, — розвів руками Горбенко. — Апаратура підключена, штучне дихання. Та й світла треба побільше. У темряві не зшиєш ткань.
— Що не зшиєш?.. А, ткань. Тканину, значить? — повторив безглузді слова Президент, і йому стало моторошно від картини, яка спалахнула перед його очима: ніби побачив, як розпадається і вмирає жива тканина, спалювана на вогні. Тоді він узяв за лікоть головлікаря, відвів його вбік: — Прошу тебе, не переживай. Обійдеться без «газика». Вертоліт буде з хвилини на хвилину.
— Гаразд, посидимо трохи. — І повернувся до завгоспа, який сумно стовбичив у дверях.
– Іди, Полікарпе, завтра поговоримо. І скажи, хай нам ще гаряченького чаю принесуть.
На душі в Президента ставало дедалі важче. Наче не в темнім кабінеті сидів, а десь у безмірній пустці, навкруги непроглядь, якась космічна порожнеча, і він уже не знає, як йому виборсатися звідси. Розумів одне: кидати товариша давніх літ напризволяще він не смів. Що з цим хворим якось знайдуть раду, в тому не було сумніву. І вертоліт ось-ось буде, і операцію в області зроблять «леге артіс» (десь чув це таємниче латинське визначення). Одначе розумів і просту істину: пробуксовка починалася з низів, з отаких занедбаних і забутих богом лікарень. А, може, й глибше: з безпорадності людських душ, з отаких завгоспів, як цей наївно-безпорадний Полікарп Семенович.
Його думки наче вгадав Горбенко. Сівши біля Президента на дивані, поклав йому на плече руку.
— Вибач, дорогий Президенте, що ми отак живемо-животіємо.. Але ні ти, ні я в цьому невинні.
— Хочеш сказати: винна система?
— Ні, Президенте. Винна історія! Така вона була до нас, українців, несправедлива, така підступна!.. Влаштувала колись історичну Переяславську Раду. Та віддала нас російському царю-батюшці, цар — імператриці Катьці, Катька — гуляці Потьомкіну, і так котилось-докотилось до «батька всіх народів». — В голосі Горбенка просочилися нотки діловитості: — Що ти можеш зробити, коли вся українська економіка за радянських часів працювала на оборонку? Приїхав до нас у село один інженер з Харкова, із заводу Малишева до своєї матусі попити молочка, сили свої підкріпити. Дикі речі розказував! Виявляється, ми наші танки досі монтуємо із різних складників чи, мовлячи по-російськи — составляющих. Гармати привозять з Тульського заводу, двигун — аж ген з Челябинська, електрообладнання з Пітера... Ну, скажи, Президенте, коли цьому край буде? Невже тобі не доповідають?
— Доповідають із сльозами, — мовив Президент твердо. — А що Україна служила для Кремля чорновозом, то ти маєш цілковиту рацію. Ми й вугілля давали, і метал плавили, і руду добували... Всю імперію обслуговували чорною продукцією.
— Мудро ж колись батько народів закваску зробив! — зловтішно вигукнув у напівтемряві Горобен-ко. І зітхнув ремстиво: — Усе вкупі перемішано, в одному велетенському військовому казані! Нашо нам тепер така військова закваска? Куди ті потужності пускати?
Головлікар подумав:
— А ще ж і атомних станцій натикали нам стільки — кошмар!
— То особстаття, Андрію, — зітхнув Президент. — Знаєш, як прив’язували першу атомну в Україні? Академік Александров прилетів до Щербицького, відчинив ногою двері до його кабінету і прямо заявив: — «Мою станцію предлагаю прив’язать в Вишгороде. Полная безопасность гарантирована! Можете хоть на Крещатике ее построить».
— От і построїли! — хмикнув Горбенко. І враз сторожко повернувся до вікон. — Наче вертольот... А? Не чуєш?
— Чую і радію за наших льотчиків. — сказав Президент. — Хай готують твого покаліченого. За півгодини буде в області на операційному столі.
Коли виносили до вертольота постраждалого, Президент стояв у коридорі, спостерігав за людьми. Горіли попід стінами на тумбочках гасові лампи, і від них важке, непевне світло осявало постаті Горбенка в накинутому наопашки пальті та двох санітарів у кожушках, що несли ноші з хворим...
Було незручно, з вулиці вривався зимний протяг, всі квапилися, штовхали один одного. Президент мимоволі зробив крок уперед, і його очі вперлися в лице постраждалого. Воно здалося знайомим. Мав насунуту на голову кудлату шапку, і з-
під неї позиркували осклянілі очі. Маленькі, запалі, з проблиском страждання. Кущуваті брови, викривелені губи____
Це ж був Загула! Точно - він! їхній шкільний товариш, прозваний колись веселим прозвиськом «Загуляйвітер». Його пронесли, на порозі підняли трохи вище, і він далі поплив, як єгипецький фараон перед вічністю.
«Так ось де нас звела доля! — подумав Президент. — Химера!.. Страхітлива і дивовижна химера!. І таланить же мені чинити добро. Усім! Усім без винятку!..»
Підійшла дружина, взяла Президента за руку і майже силоміць повела його до машини. Вона відчувала його стан.
— Все уладналося. Не переживай, — мовила голосно, серед гулу моторів.
— Якби ти бачила його очі, — зірвалося з його вуст.
— Чиї? — не зрозуміла дружина.
— Загули... Я тобі розповідав колись. Пообіцяв мені кілька мільйонів і зник. Це його будуть оперувати в області. Нещасний! Розбився по дорозі, жінка загинула... — Президентів голос бринів болем: — 3 обленерго доведеться вести особливу мову.
— Так невинне ж обленерго, — сказала дружина. — Кажуть, хурделиця порвала дроти.