Люди та зорi

Радутный Радий

Вўн кўлька разўв клацнув важўльцем на ручцў. Голки-антени то 'являлись, то зникали в пластиковому корпусў.

– Я сама його сконструювала, - сумно посмўхнулась дўвчина.

– Ти завжди була талановитою, - трохи ўронўчно додав Джур.

Знову запала мовчанка.

– До речў, - сказав раптом Хелл.
– Не шкодуй, що не

зможеш повернутись. Я тўльки-но навчився заглядати трохи вперед - рокўв на триста поки що - то, знаїш, там таке дўїться...

– Що саме?
– жадўбно запитала Їлена.
– Що там?

– Вўйна, що ж ще, - знизав плечима Хелл.
– Вибухи якўсь, катастрофи... Смерть... Смерть, смерть ў смерть.

– А... тут?

Довга блискавка зўрвалась з ясного неба й вдарила в землю зовсўм поруч. За нею - ще одна, ще й ще.

– Ну от, - сказав Джур.
– Я вже почав смоктати енергўю звўдусўль. Це означаї кўнець процесу...

Вўн хотўв розвернутись, але Їлена вчепилась в рукав.

– Зачекай!
– розпач бринўв в ?? голосў.
– А тут?
– Що буде тут, в двадцятому столўттў?

– Тут... хвилинку...

Вўн засмўявся.

– Тут через кўлька рокўв почнеться Перша Ядерна. Поганенька в тебе перспектива!

Вўн знов засмўявся, вийшов на середину галявини й струснув головою. З волосся сипонули блакитнў ўскри.

– Джур!
– дўвчина, плачучи, впала на колўна.
– Джур! Ти не можеш покинути мене тут!

Хелл не оглянувся.

– Джур!!!

Його тўло оповилось зеленуватим фосфоричним сяйвом.

– Джур!
– розпачливо заволала дўвчина.
– Не кидай мене! Вўзьми з собой або вбий, але не кидай мене тут, ти чуїш, Джур!

Вўйнуло жаром.

Все ще не тямлячи, що робить, дўвчина пўдхопила з землў закривавлений нўж й щосили вдарила ним просто в спину Хелла.

Сяйво зникло. Джур м'яко впав на землю.

Їлена розгублено опустилась на колўна поруч.

– Нў...
– прошепотўла вона.
–

Я не хотўла... Я сама не розумўю, навўщо я... Джур! Я не хотўла, Джур!

Вона заридала, впаши головою йому на груди.

– Я... Я люблю тебе, Джур! Невже ти не бачив, невже не розумўв цього, коханий? Невже ти не знав, що менў начхати було на людство й Землю, невже не вўдчув, що тўльки заради тебе я кинулась слўдом, слўдом за тобою, в минуле, Джур!

Хелл встав й з болўсною гримасою витяг нўж з грудей.

– Ти живий!
– скрикнула Їлена. Зовсўм як колись давно-давно... двўстў рокўв тому попереду.

– Так, - спокўйно вўдповўв той.
– Менў вже нўщо не зашкодить. Хўба що ядерний вибух. Прощай.

– Нў!
– ўстерично завищала Їлена.
– Нў! Нў!! Нўўўўў!!!

Тўло Хелл почало розчинятись в повўтрў.

Щось зблиснуло, дўвчину вўдкинуло до кущўв. Лўва долоня потрапила на щось гладеньке, холодне й металеве. Їлена судомним рухом стиснула те щось у руцў.

Й встигла вўдчути, як радо подались назустрўч один одному два шматки важкого блискучого металу.

А Хелл вже не мав дўла до цього. Нова ўнформацўя, цўлў потоки знань, злива енергў? ринули на ньог звўдусўль. Вўн вўдчував одночасно шурхўт мурах пўд ногами й гуркўт землетрусу по той бўк планети, зўткнення двох електронўв в дротинцў та вибух Надново? в сусўднўй галактицў, коливання кваркўв й гравўтацўйний шепўт далеких зўрок.

Й зорў простягли до нього руки-променў й радо прийняли до свої? родини.

А на мўзернўй, закинутўй на самий край Всесвўту порошинцў-планетў, де народилась колись нова ўстота, повўльно розвўювались атоми, що секунду тому належали тўлу гарненько? бўляво? дўвчини.

Дўвчини, що кинулась за сво?м коханим в безодню минулих столўть, жўнки, що все життя розривалась мўж почуттям й почуттям обов'язку.

Жўнки, яка кохала.