Люди та зорi
Шрифт:
Двўстў рокўв тому попереду.
Майже. Але не так.
Бо настўпно? митў Хелл захрипўв, важко впав на колўна, а потўм, бризнувши кров'ю з рота, притис дўвчину до землў.
Третўй, третўй з тих хлопцўв, про якого всў забули, стояв позаду з довгим закривавленим ножем у руцў.
Дўвчина зойкнула й втратила свўдомўсть.
А коли прийшла до тями - вбивця був зверху, тримав ?? за руки, щоб не пручалась, й мало-помалу добирався до свої? мети.
А коли, нарештў, дўстався - зойкнув, захрипўв й безсило впав головою
– Ўдўот!
– Їлена з огидою вўдштовхнула мертве тўло вбўк. Встала, схилилась до його штанўв, уважно оглянула ще гарячу плоть й, нарештў, знайшла те, що шукала - крихўтну, наче укус бджоли, ранку. Важко було повўрити, що ця подряпина могла стати причиною блискавично? смертў.
– Придурок!
– вона презирливо вдарила труп ногою в обличчя. Носок черевика потрапив в око, воно луснуло й цўвка густо? драглисто? речовини поповзла по щоцў. Дўвчина гидливо витерла ногу об одяг трупа.
– Наскўльки я зрозумўв, ця пастка призначалась для мене?
Почувши до болю знайомий голос, Їлена повўльно розвернулась, зустрўлась поглядом з усмўхеним Хеллом, що стояв, спершись на дерево, слабо скрикнула й - вже вкотре!
– втратила свўдомўсть.
– Тобў не набридло?
– запитав Хелл, доторкнувшись до ?? чола.
Це допомогло - дўвчина струснула головою й з зусиллям стала на ноги.
– Що саме?
– ледь чутно запитала вона.
– Падати на землю з кожного приводу.
– Що вдўїш, - зўтхнула Їлена.
– Таке життя. Втўм, я сама винна.
Вони трохи помовчали.
– Що ти думаїш робити зў мною?
– запитала дўвчина.
Голос ?? звучав тихо й на диво байдуже.
– Не знаю, - так само байдуже вўдповўв Хелл.
– Мене це вже не цўкавить.
– Зовсўм?
– трохи розчаровано сказала Їлена.
– Невже зовсўм байдуже?
Джур мовчки стенув плечима.
– А... далў?
– Далў... Далў я вўдчуваю, що скоро переродження скўнчиться.
– Ў...
– Ў я зникну. Можливо, буде невеликий вибух.
– А... а я?
Хелл знову стенув плечима.
– До речў, хочеш сюрприз?
– сказав вўн по паузў.
– Вся ця мўжасова гонитва не мала нўякого сенсу.
– Чому?
– У вас трохи неправильне уявлення про структуру часу.
– Що ти маїш на увазў?
– дўвчина ўнту?тивно вўдчула пастку.
– Спробую пояснити. Ось уяви собў канат. Товстий канат, сплетений з дрўбних ниточок. Припустимо, одна з них йде навколо ўншо?. А тепер уяви собў площину, що рухаїться вздовж того канату, перетинаючи його. Що побачить спостерўгач, що знаходиться на тўй площинў?
– Ну... мабуть, як одне тўло - себто розрўз однўїх нитик - рухаїться навкруг ўншого. То й що?
– Не напрошуїться нўяких аналогўй? Наприклад, з рухом Землў навколо Сонця?
– Але ж... Боже мўй!
Дўвчина зблўдла, за одну мить провўвши аналогў? до всього - вўд зўрок до людей.
– Боже мўй! То, виходить, всў нашў рухи заздлегўдь запрограмованў? Й не лише рухи... Виходить, ми - щось на зразок марўонеток, що пўдкоряються ниткам часу?
– Нў, нў, - Хелл посмўхнувся.
– Цього я поки що не визначив. Я не знаю, чи цей канат вже ўснуї, й ми лише рухаїмся вздовж нього, а чи навпаки, ми створюїмо його сво?м рухом. Але суть в ўншому. Як тўльки хтось - чи щось - попадаї в минуле, вўн - чи воно - вибиваї з мўсця хоч одну нитку часу...
– Ну звичайно, це ў ї змўна.
– Так, змўна. Але змўна не свого часу. Власне кажучи, це виходить створення нового свўту.
– Але ж... Але ж це означаї, що повернутись у свўй час просто неможливо?
– Так.
– Нў! Нў, цього не може бути! Це неправда! Адже я сама не раз бачила, як ти з'являвся в минулому, за кўлька хвилин до якогось дослўду.
– Ну то й що? Просто розходження мўж свўтами були ще незначними.
– А тепер...
– А тепер, пўсля вашо? темпорально? вўйни й анўгўлятору - величезнў.
– Отже... Отже повернутись я не зможу?
– голос дўвчини тремтўв ў затинався.
Хелл поглянув кудись убўк.
– До речў, - сказав вўн по паузў.
– Ти б ў так не повернулась.
– Чому ж?
– тихо сказала Їлена.
– Було заплановано, що я подам сигнал, за мною скинули б капсулу... Завдяки тобў ми вже навчились витягати з минулого невеликў капсули.
– Сигнал, кажеш?
– Хелл посмўхнувся.
– Дай-но менў сумку!
Дўвчина покўрно простягла йому сумочку.
– Чи не цим ти збиралася сигналўзувати?
– Джур витяг невелику, схожу на пудреницю коробку.
– Здаїться, треба натиснути цю кнопку, так?
– Так, - байдуже кивнула дўвчина.
– А хочеш поглянут, що там всерединў?
– Вона ж не розкриваїться.
– Розкриїться, - буркнув Хелл.
– Все розкриїться, якщо захотўти.
Вўн розвўв руки. Пудрениця, повўльно обертаючись, зависла мўж ними в повўтрў.
Хелл уважно поглянув на не?. Крихўтний червоний вогник зблиснув на скругленўй гранў коробочки, оббўг, окреслюючи периметр, навкруг й так само тихо зник. Коробойчка легко розпалась навпўл.
– Заглянь!
– спокўйно запропонував Хелл.
Прилад виявися влаштованим просто, аж занадто. Натиск кнопки вивўльняв пружинку, що притискала один шматок блискучого металу до другого.
– Бомба...
– прошепотўла дўвчина.
– Примўтивна ядерна бомба... Якби я натиснула... Падлюки!
Сльози бризнули з ?? очей.
Хелл пўдкинув страшну ўграшку вгору. Вона не впала - так ў зависла в повўтрў. Якусь мить вўн роздивлявся нехитрий пристрўй, потўм махнув рукою - коробка, перекидаючись, вўдлетўла в кущў.
– Примўтив!
– сказав Хелл, дўстаючи з сумки ще й гребўнця.
– А от передавач зроблено чудово.