Люди зі страху.В облозі

Андріяшик Роман

У залі я зіткнувся з нашим друкарем Петром Переймою.

— Забіг погрітися, — сказав він. — Товарний прибуде опівночі, а надворі морозюга. Перейма жив з сестрою на присілку під Вінниками.

— Давно стоїш? — запитав я.

— Ой брате! — махнув він рукою. — Відучора з вечора. А ти куди зібрався?

Він мав звичку, що-небудь питаючи, совати куточком рота, рухаючи білий рубець на щоці — якийсь донський козачок досягнув його кінцем шаблі під Обертином. Петро воював за обидва імператорські трони, з білими відбивав од червоних Причорномор'я, з червоними вгамовував козацький заколот на Дону, потім, перехворівши на тиф, приєднався до загону Загряди, що йшов на захоплений поляками Львів. Він мріяв про світову

революцію, але вмів тримати язик за зубами і за це вважався знахідкою для нашої друкарні. Перейма дивував веселою вдачею. Ми були переконані, що, потрапивши в лабети жандармерії, він водитиме слідчих за ніс, поки його не розстріляють. До «друзів» і організації «Воля» ставився як до інертної, не вартої уваги сили. [50]

50

Із заснованої у 1919 р. націоналістичної організації «Воля», натхненником якої були клерикальні кола Галичини, у цей період формувалася терористична військова організація.

Я усміхнувся у відповідь на його запитання.

— На залізничних станціях, — сказав я, — завжди, як у камері схову, є трохи призабутих нами сподівань. Хочу подихати їх духом.

— Знаємо тебе! — моргнув Петро. — Бив би ти задарма ноги. Ну що ж, ігуменові діло, а братії зась.

Він мені створював репутацію отамана. Чим частіше я говорив про себе щиру, звичайну правду, тим більше йому здавалося, що це намагання ховатися за скромністю. У нього очі спалахували вогнем, коли я кидав репліки: «Галичани — приховані бандити», «У кожному з нас живе Довбуш» чи «Треба вбити полковника Родзісада». Він захлинався од сміху і вигукував: «Ох ти, брате Повсюдо!»

— Як вважаєш, — звернувся я до нього, — коли скомандувати черзі «До зброї!», було б на що подивитися?

Петро запчихав шипучим, потім зайшовся розкотистим молодецьким реготом.

— Ну, ти ще й питаєш, — і заблискали золоті дробинки в зіницях. — От би солдати дременули! — Рубець на його засіпаному лиці блідів, мов розпечена дротина.

Мимо нас пройшов зацікавлений поліцай. Петро сплюнув і вийняв капшук з тютюном.

— А щоб тебе, рака, грім убив! — пробурмотів він. — Я його знаю. З Винників продажна шкура.

— Українець?

— Атож.

— Треба роздягти сучого сина і пустити голим на мороз.

— А-га-га-га! — вибухнув Петро, уявивши нагого поліцая на снігу. — Ох ти, брате Повсюдо!..

«Жарти жартами, — подумав я, — а він піде з нами у вогонь і в воду».

До перону підійшов варшавський поїзд. Я потис Петрові руку. Забігали носильники, в почекальні хлинули польські солдати, сім'ї колоністів з лозинковими скринями і клунками. Я став під стіну в тунелі. За кілька кроків від мене, вдивляючись в обличчя приїжджих, чатували переодягнені агенти; один мені видався знайомим, і це справді був той самий невдаха, якого я колись виманив у поле, але тепер він не звертав на мене уваги. В них, бідолашних, пам'ять, мов туристська база. Мимо нас протупали лунким опустілим тунелем останні пасажири, я пішов до касового залу слідом за агентами, розділяючи їх невдоволення і розчарування: ми не зустріли тих, на кого чекали.

Надворі падав сніг. Я не наважився їхати разом з агентами і пропустив трамвай. На тротуарах товпилися люди, мляво походжали пари. Я вийшов до середмістя, підозріло покосився на Корняктову кам'яницю. В усіх поверхах яскраво горіли вікна, на брук сипалося казкове сяйво. Корняктів будинок виглядав настільки обжитим, що важко було допустити думку про нічліг у підвалі. Я пішов по вулиці Коперника, минув палац Потоцьких. Пишна будівля здалась мені ще неприступнішою. Од неї віяло суворою стриманістю, яка не вселяла довір'я. З сумом подумав, що на цю ніч навряд

чи знайду притулок між чарівними стінами «малого Парижа».

У кінці вулиці наздогнав п'яних офіцерів. Троє з них діє сяк-так трималися на ногах, а четвертий, незабутній «потомок польських революціонерів» капітан Опольчик, ледве волікся, звісившись на шиї товаришів.

— Тому-то знання і цінніші правильного погляду, сказав Платон, — белькотів Томаш Ренет, покручуючи великою головою.

— Платон мені до… — признався сусід. — Ця Ореста мене виснажила, панове. Щоб вона сказилася.

Ренет засміявся і, щось згадавши, поцілував два пальці і викинув руку над головами горілчаних братів, мов посилаючи поцілунок засоромленій матінці небесній.

— Гу-у-у! — сказав Опольчик.

Офіцери звернули до єзуїтського фільварку, справили біля ротонди потребу, зозулясте дивлячись на куполи, потім вивели Опольчика на середню алею і стали прощатися. Це була неповторна картина. Поклавши на уявні труби пальці, вони зарипіли траурно-тріумфальну симфонію Берліоза. Мені це здалося символічним. Королівською вулицею до площі Бастілії прямує колона музикантів, якими шаблею диригує переодягнений в однострій національного гвардійця Гектор Берліоз. Музика оплакує героїв французької революції, тіла яких поховані на площі… Польські офіцери так невинно винагородили мене за підлість Опольчика, що я був схвильований до сліз. Вони похоронили його, цинічно насміявшись. Спотикаючись і балансуючи руками, він боровся з підгірком, на який піднімалась алея, стогнав, а офіцери, похнюпившись, рушили назад.

Я вибрався з-за дерев і пішов за Опольчиком.

— Пане офіцер! — гукнув я.

— Е-е-е…

— Що з вами, пане Опольчик?

Він захропів, туманним зором ковзнув по моєму лиці. Над алеєю яскравіли, ніби усміхаючись, ліхтарі. Голова Опольчика безвладно впала на груди. Я підняв йому підборіддя. Обличчя його було нещасне і смертельно бліде.

— Хто ви? — запитав я.

— Хто? — він ікнув і закинув назад голову.

— Так, хто?

Опольчик зітхнув, в очах його мигнула тінь свідомості, і він несподівано заплакав.

— А хто? Я не знаю, хто я. — Він відступив од мене і, сівши на смітницю, по-справжньому заридав. — Хто я? — питав він між приступами плачу. — Хто?…

Я закурив цигарку і пішов геть.

Ми з Покутським перезирнулись, і кожен із нас зрозумів, що один для одного не маємо новин. Микола, усі, хто був у таборі і хто вирвався з рук, безслідно пропали. Я сів переглядати газети. У «Віснику» просякали натяки на те, що потрібно готуватися до вилазки за Збруч з метою повалення «тамтешнього уряду». Друкувалися повідомлення, що в лютому питання про Галичину знову буде розглядати Рада Ліги націй. «Друзі» чекали від цього деяких змін, розраховували на дозвіл політичних громад. І польські, і галицькі газети були заповнені інформаціями про дооровільний набір до армії. Я написав оглядову статтю про становище в колонії і, віддавши її Переймі, відніс Грушевичеві рукописи. Лікар подав мені розгорнений томик з підкресленими рядками: «Польща повинна виробити і виробить вищий і кращий ідеал суспільного життя, ніж комуністична Росія, створить більш високу матеріальну цивілізацію, ніж трудова Німеччина».

— Що ви на це скажете? — запитав Грушевич, заплітаючи тороки на халаті.

— Сестрою самовихваляння завжди була і буде жорстокість, — сказав я. — Людина і каста, впевнені в розквіті системи не терплять сумнівів і непокори.

— Я тієї самої думки, — озвався лікар.- 3 одного боку це заявка на занепад, але доки все піде з вітром, звідаємо лиха.

— Вам не робили закидів за уривок?

— Ви знаєте, ні. Не збагну, в чому річ. Це схоже на під'юджування, мовляв, ану ще щось викинь. Нині це в моді. Ніби заплющують очі, а на ділі пильно стежать за кожним кроком, вибираючи слушний момент, щоб знешкодити.