Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Дорого заплатять, — повторив війт і погрозливо крутнув наїжаченою гривою. Щось думаючи, підігнув два пальці, важко засопів.
У вікно забарабанив Іванчук.
— Гей, виходьте!
З воріт коні рушили галопом. Сполохавши чутливу морозяну вулицю дрібним передзвоном, ми виїхали в поле. Мело снігом, сани заточувались. Я відкотив комір, але крижану крупу однаково задувало під шинелю.
Перед Буштинським лісом коні неспокійно зафоркали, застригли вухами.
— Щось чують, — сказала здавленим баском Катерина.
— Спи,
Гривастюк подав мені кисет.
— Першу нашу розмову не забув, Повсюдо? — перейшов він раптом на «ти». — Монету притримай, потім віддаси мені гроші. Розрахуємось… Мені не спішно… А коні справді стривожені. Розбудіть Іванчука, — він знову перейшов на «ви».
— Михайло, перелізь на передок, а ви, — звернувся до мене, — ось держіть, я ним орудую сяк-так, і коней треба тримати в руках. Невже вовки?
У моїй руці опинився зігрітий Омеляновою рукою револьвер.
— Що нині за день такий! — схлипнула Катерина.
Гривастюк намотав віжки на руку. Коні понуро вступили в ліс. Попереду молочно біліла смужка шляху. Звідкілясь здалеку донеслось протяжне завивання. Катерина шепотіла молитву.
— Та це пси в Підкамінному, — засміялась Гафійка.
— Цс-ссс! Свистуха! — тихо гримнув Гривастюк. — Якої дідькової мами?
Та доїхали ми без пригод. Я зіскочив на толоці, сказавши, що мені ближче попри цвинтар, а коли сани розтанули в сніговій куряві, звернув на Лісничівку.
Тонко і одиноко заголосив у долині півень. Замок бовванів на тлі сірого неба химерною скелею. Натужно шуміли ялиці, потріскували на морозі стовбури. Очі солодко злипались від утоми, кортіло спертися на мур і подрімати. Ліс і замок непомітно стали прояснюватися теплою затишною світлицею з пахучою піччю, замигали якісь клопітливі добрі тіні. «Пора спати». А якась заблудна думка своєї: «Ти ж міг не дійти з своїм несправним серцем Ти анітрохи не бережеш себе. Віддихайся». Мов чужими руками я встромив ключ у замкову щілину, оковані залізом двері стиха простогнали.
На другому поверсі, лизнувши світлом сходи, прочинялися якісь двері, і в глиб коридора прошмигнула гандрабата, не Миколина тінь. Вийшов і Микола. Звісив над сходами обіпнуте сорочкою барильце живота, схрестив на грудях, руки і стояв у прямокутнику світла, як вийнятий з-під гніту ворок із сиром.
— Ти що, друженьку, рачки лізеш?
— Та от з Залісся, — відказав я задихано. — Не спиш? Він підтримав мене і запровадив до моєї келії. Тут було прибрано, мов перед гостями. Я звалився на канапу, і одразу ж навколо затовпилися тіні дрімоти.
— Як свято, Прокопику? — пробасив Микола.
— Маю контракти.
— Підкріпись. — Микола подав склянку з ромом.
— Свято закінчилось давкою і пострілами, — сказав я.
— Як ти це оцінюєш?
— Захоплююсь.
— Провокація, — сказав Микола.
– І ти тої самої? Гривастюк це ж казав.
— Ну, Гривастюк
— А ти своєї?
— У повітах на північ уже йдуть арешти.
Праворуч появився Гривастюк, ліворуч — Гафійка. «Комуністи!» — було на їх роззявлених ротах. Для мене, політичного схимника, це слово з їхніх уст звучало лайкою.
— Де в біса тут наплодилося стільки партій? — мовив я, витягуючись.
Дратівливо заскребла у вікно ялиця, блиснув проміж гілля місячний серп і знову пірнув у морозяний небесний намет.
— Зачекай, ще й ти влипнеш.
– Інакше це не можна назвати?
— Залежно від того, як повернеться.
— Я все перетравлю, Миколику. Ти кого перед хвилею випустив звідси? Ревеку?
— Бачив?
— Нехотячи.
— Ревеку.
— Не бреши. Вона, кажуть, уже не приймає кого попало, начебто із Загатою зв'язалась.
Тут я згадав його повідомлення про арешти і примовк: хтось ховається в замку.
— Шкода дівки, — сказав Микола. — Загата не той, кого їй треба.
— Не однаково, з ким спати?
— Ти не смійся. Вона, якщо вже зробила вибір, то до могили, а Загата — пустий вітер, хоч і з дужим горлом.
Микола дістав з шафи якусь книжку, перегорнув кілька сторінок і, на жодній не затримавши погляду, склав і кинув на місце. Незважаючи на вгодованість, він не втратив колишньої рухливості. Жвавий, з настороженістю дикуна і всеготовністю солдата, він не затримувався довго біля чого-небудь одного.
— А Загати тобі не шкода? Чудовий голос пропадає.
— У Канаді кілька наших, колобродівських, співають в опері. Один хлопчисько з Грушівки працює в Краківському театрі.
— Хіба це робить Галичині честь?
— Не про це мова, — поморщився Микола. — Якби Загата ніс людям свою пісню, збагачуючи її при цьому своєю індивідуальністю, а не хизувався обдаруванням, я шанував би його. Між іншим, він і в церкві це робив.
— Дитя природи. А те, що наші розважають чужинців, мене не тішить. Це, зрозуміло, не з добра, але доки це буде?
— Твоя Левадиха має сіль? — раптом запитав Микола.
— Подає солене
— Ось і не знаєш. П'ятий рік немає солі, Прокопику Чи це непокоїть уряд? Сьогодні в село заїхав гуцул, міняв кварту солі за дві пшениці, і мало його не розірвали. Солі ж тієї в надрах Карпат на всю Європу. Кому думати про якогось Загату, коли нікому зглянутися над цілим народом. Пригадай: у гімназії нас напихали не історією як наукою, а справжнісіньким блудом. Ми потай обурювалися, бо, по-перше, цей блуд писали німці, по-друге, із закордонної літератури ми черпали протилежні думки про свій народ. Тепер ось історію пишуть свої люди. Я тобі дам зо дві книжечки, прочитай про сьогоднішній день. Виходить, що в нас не життя, а мрія. Кому це потрібно? Отож кинь летунство. При нинішніх обставинах треба шукати чогось конкретнішого Та добре, спи, не три очі. У мене теж був сучий день Доброї ночі.