Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Так, — Микола цмокнув. — Це, до речі, спостерігається всюди. Щоб рішуче повернути в той чи інший бік, треба мати певну мужність На це поки що здатні лише великі народи, які більше себе усвідомлюють перед долею світу і які виробили більше якостей, придатних для нового устрою. Найголовніше, що перелом намітився.
— Хіба він здатний відбитися на долі світу?
— А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотів би. Але сам бачиш, як складно в житті. Я боюся одного: щоб перелом відбувався в міру підготовленості д»? нього. Але давай ляжемо. На ліжку думається веселіше і слухається приємніше.
— Не заперечую.
Ми розляглися
— Люблю гартоване морозом повітря, — мов з-за рогу долинув Миколин голос. — Зробиш проти носа шпарку і п'єш…
— Ні до кого не вчащаєш? — спитав я.
Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я відучився в ліжку мріяти, тим більше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного, і до серця підкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотілося.
– Є одна на прикметі,- сказав він. Кумгикнув і перегодом додав:-Ти її не знаєш.
За вікном навшпиньках ходила ніч. Ворушила гілля поважно замислених у місячному сяйві берестів, холодним протягом примушувала шлапати в кімнаті домовика і жалібно попискувати під спорохнявілими підлогами голодних мишей.
Микола перекидався на ліжку з боку на бік. Мабуть, через мене не брав його сон цієї ночі. І в мене не склеплювались повіки після нашої приховано-радісної. зустрічі, бо я її нетерпляче чекав, а коли вона відбулась, то зовсім не так, як уявлялося.
Перед очима виступили стелажі з гвинтівками, у вухах повторювалися Миколині запитання — сквапні, ніби йому хотілося швидше з'ясувати, хто я, куди прямую, і… заспокоїтись. Або він щось нагальне пережив, яке зворохобило його душевно і фізично, або він був схвильований моїм поверненням?… Що б там не було, його не варто силувати. Настирливість у таких випадках те саме, що батіг над конем історії: одного досягнеш, на десять помножене втратиш. Я більше не турбував Миколу, і він, зрештою, тихо засопів.
Заголосили треті півні. Я одягся і вийшов із замка. Долиною ще блукали присмерки. Стояв тріскучий мороз.
За Лісничівкою, там, де дорога пересікає Буштинський тракт, я здибав Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полінами. Ішла, тяжко посапуючи, човгаючи чобітьми по мерзлому грудді, дивлячись під ноги. Санчата скиглили і торохтіли за нею, ніби дивом опредмечена журба. Оддалік повзла ще одна тінь.
Бив сніговою крупою збентежений світанням вітер. На буковинському боці, стелячись закованим у кригу Дністром, плив гомін весілля. Кому там лягло серце до тої церемонії? Видно, життя входить у своє річище, а може, хтось зі страху вирішив плюнути в душу невідомості.
— Помагай біг, Ганно! — Я взявся за шлею.
Важко передихнувши, жінка на мить підвела очі, знов опустила їх додолу і не відповіла. Через кілька кроків сіпнула шлею до себе.
— Ліпше отій підсоби, — махнула рукою позад себе.
Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ході жінки, яка наближалась, заколихало світом у моїх очах.
Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом; коли впізнала, щось полохливе і вороже метнулося у її очах. Її копаниці були високо вивершені дровами, збоку теліпалась прив'язана тороком сокира. Я дивився на Марину, а сокира заступала її від мене блискучим більмом. Марина ще раз глянула на мене, знов очі заметушились, але вже не вороже, і в куточках звисли повні коралово-круглі сльози, які, здавалось, не в змозі були відірватись од втомлених безсонням
Різко випроставшись, Марина обійшла мене, оглянулась на санки, — навинула на руку мотузок і рушила своєю дорогою. Я наздогнав її, незграбно смикнув мотузок.
— Не треба, Прокопе, — сказала вона тихо. І повторила:- Не треба.
Її слова не досягли моєї свідомості. Я не здатний був їх сприймати, настільки вони були чужі й далекі від того, що творилося в моїй душі. Тоді Марина пустила мотузок і стала на узбіччі, як постороння, якій немає діла ні до мене, ні до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змінився розгубленістю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.
— Марино, — покликав я.
Обличчя її закам'яніло, і кам'яно вона запитала:
— Ти назовсім, Прокопе?
— Так.
— Залишишся в селі?
— Так.
У цю мить я подумав, що ніколи згодом не повірю, начебто між нами відбулась оця розмова. Кожна клітинка мого тіла перетворилася в пружинку, і все разом зціплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8? якісь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кістяних лещатах. Щось треба було промовити, та я не годен був знайти потрібного слова й несподівано глянув на нас обох очима байдужої до всього людини. Марина була чужа, чужа — аж страшно. А я, підвладний несвідомій волі, намагався її повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли закрутиться в голові, валить тебе додолу, і з цимнесила звладати.
Марина зітхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки її посіріли, очі запалися в орбіти, мов їх засмоктувало туди. Я машинально виволік санчата на середину дороги. Закружляв сніговий вихор, ліс запнуло мерехтливою запаскою. Я сів на поліна.
— Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходімо. Обоє ми маленькі. Маленькі люди з маленькими правами і претензіями до світу. Просто світ перед маленькими людьми багато завинив, і кожний бере на себе сміливість багато йому дорікати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тоді як ні я, ні Марина богові духа винні.і не знали, ким станемо.
— Ходи. Перестріне Павлюк-оштрафує.
— Микола?
— Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так, що ліс ходив ходором. А кому мило підсиджувати ночами, або вкрасти цих нещасних дров? Не коценіти ж людям?
Ліс бринів під вітром шумними хорами, сіючи навколо холод і задуму.
— Підемо через Завадівку? — запитав я.
— Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди… Побачать, що-небудь вигадають.
— Я не відповів.
— Піду, Прокопе. — Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок. — Діти вже десь повставали.
Рівно гудів ліс. Гул той запліскував думки, як смертний сон. Віддаляючись, шкрумтіли кроки на снігу, і разом з ними віддалялися три останні тижні, які я хотів було зберегти в пам'яті. Вони змішалися з фронтовими роками, починати треба було заново.
ІІІ
Дома я питав себе, навіщо вижив, для чого існую. Мене кидало то в жар, то в холод, аж знесилило; Тоді я кволо всміхнувся і пішов ще раз подивитися на бункер. Тут мене наче промило цілющою водою. Навіть зробилося весело. Якби-більше часу, я для потіхи пішов би до молодиць з обходом за гар1?узами..