Люди зі страху.В облозі

Андріяшик Роман

Чого я й сподівався, в Колобродах розмовляють зі мною стримано, поки. що не посягаючи на мою душу. Лиш Іванчук якось почав порпатися в моїй біографії, мов на власному городі. «Я трохи гордий, — сказав він. — Для цього є підстави, бо маю три роки гімназії, диплом слюсаря і два хрести за рани, та все ж бути «легшим» не завадить». Іванчук був п'яний. Торочив про новітню добу відродження, про те, що нас «не перевішають — не перестріляють», і брудними закостенілими пальцями розминав грудку смоли — він швець. Я йому відповів, що люди середнього віку часто несамохіть впадають у дитинство або в старість. Іванчук закліпав. Тоді я пояснив, що в душі відбувається зміщення, і речі сприймаються

в таємничому освітленні. «І в серці починає витати бог, — поквапливо підхопив Іванчук. — Почуваєш себе, як у церкві великодної п'ятниці». «Це, це, — погодився я. — Виходить, і з вами таке буває?». Він трохи здивувався, потім насупився і попередив, що ми ще побалакаємо на делікатні теми. Хоч я «вчений», він заткне мене за пояс. Коли я додав, що навіть господня моральна хартія для пригніченої людини — один з видів ярма, він накинувся на мене з кулаками. «Ти на го-о-спода намірявся! — заверещав він. — Бо-о-га плюгавити?!» Ілля Гордій (ми сиділи в Шехтмана) дав йому стусана, і він підібгав хвоста.

Каменю натешу сам. І цегли наформуй для внутрішніх стін. Майстрів покличу хіба що до даху. Викапає моє золотко. Те саме, яким платили за рани цісарським воякам. А було так: після присяги нас вишикували фронтом до Трентіно й урочисто проголосили: «Його екселенція Франц-Йосиф щедро винагородить нас за подвиги. На війні не пропаде жоден день вашого життя». Ми підписали з його екселенцією угоду, що «заробіток» він пересилатиме нашим родинам. Але мені вчасно порадили переадресувати гроші на будь-який приватний банк, бо переобтяжений клопотами його екселенція має звичай забувати про фінансові зобов'язання перед своїми смертниками. Після розпаду Австро-Угрощини я негадано для себе став багачем: до моєї кишені таки втрапило трохи золотих монет з цісарської скарбівні.

О моє золотце!

Вимовляючи так, я бачу дорогого цісаря, який так невчасно від нас пішов на небо, і мені навіть соромно, що при сприянні банку я обібрав габсбурську домівку.

— О моє золото!

Я офірував його на майстерню, та де нині дістати устаткування? У галузі техніки революцію роблять матеріали, з допомогою яких людина оновлює знаряддя. Та нові матеріали нині працюють на смерть. Якщо основну роботу виконаю сам, то, може, трохи грошей залишиться. Найцінніший скарб наш — зугарні до всякого діла руки. До смерті буду вдячний Покутському за науку.

Як він перебивається, бідолаха? Пошесті, нестатки. Я мало не місяць нишпорив по Львову, надіючись влаштуватися. Один знайомий порадив: «Маєте гаманець — рушайте під секретаріат, там вештаються фраєри, які настрінуть роботу на залізниці, бо фабрики не в русі. Правда, — знайомий пошкрябав потилицю, — може статися, що й залізницю закриють — немає вугілля».

Я пішов на вокзал. Тупики захаращені вагонами, в них поселилися бездомні, поїзд раз на добу відходив до Дрогобича. Досидівши до ночі, я прокрався на військовий ешелон до Вигнанки, звідти добирався уздовж колії пішки. Прийшов над село, став на горбі — і причулося, що корито долини зойкнуло дивними голосами.

Сусіди розповіли, що батько за тиждень до початку війни розбився на ґуральні (мені писали, але мене на той час мобілізували на роботи в Австрію, і лист згубився), мама вмерла в шістнадцятому від тифу, хата згоріла під час перестрілок, а навесні, в зливу, хлинули з гори потоки і згребли рештки в Дністер. Залишився чорторий. Клапоть поля мама продала в голодовий рік. Марину віддали заміж за Панька Середу.

З- під Трентіно я привіз деякі думки про уряди і політику. На цьому горбі я ще раз пересіяв-перевіяв їх і став на тому, що вцілів, аби дітям, коли вони в. мене будуть, розповісти про все до

ладу. Може, зрозуміють мене мої діти.

Я зручніше вмостився на колесі, закурив. Декунок як декунок. Бійниці — мов тупі свинячі очі. Тиша, сум. Якого біса в них так тужно? Одного разу від нашого батальйону зосталося п'ятеро очманілих унтерів. Накрапав дощ. Ми куняли в окоці, кожен зі своєю гадкою, а ліпше сказати — ніхто ні про що не думав; душа сама по собі щось деренчала, мов діряве відро на вітрі, а ми, як сторонні, слухали й тулили очі куди попало.

На захід гоготіла канонада. На висотку видряпувався туман. Противник міг скористатися цим, та, видко, й там спорожніло в траншеях. За цю нікчемну висотку поклали голови тисячі людей; у стратегічному відношенні вона собою нічого не являла, та генерали були вперті й заявляли, що від цієї дурної висотки залежить моральний дух армій. І армії стікали кров'ю на її пустинних схилах…

Чехи Вацлав Матгаузер і Яшик Бенко сиділи на дні окопу, австрієць Франц Брехт лежав біля кулемета, ми з поляком Станіславом Муравським чипіли на бруствері. Не давав про себе знати жоден м'яз. У Станіслава тільки очі то розплющувались, відкриваючи вилинялі зіниці на пожовклих білках, то завішувалися жилавими, як дубове листя, повіками. І так без угаву.

Смеркало. Стало холодно. «Підемо в бункер?»-Франц хотів було скотити кулемет, але справа і зліва їх було достобіса, і він махнув рукою. Неохоче ми входили туди. Я сів біля дверей, інші полягали на нари. Потекла ніч. Шемрав дощ, обвалювалися окопи, і на дні схлипувала вода. Несподівано зринула клейка предковічна мелодія. Вона поволокла мене за собою, перенісши на кілька років назад. У пітьмі вистелився Дністер із частими закрутнями і схожими на байдаки островами, просікся силует рибака, по колу, немовби для показу, попливли гори. Я вп'явся пальцями в обличчя, готовий з очима вирвати те видіння, і ледве одігнав його від себе. Співав Станіслав. Я встав, аби його зупинити, бо нудьга — це смерть, та мене випередив Франц. У пітьмі люто хляснуло. Станіслав, гойдаючись, вийшов, сперся на мур і заплакав.

Десь збоку зав'язався бій. Над ліском, який ми бачили за дня, небо черкали ракети. До світанку ніхто із нас не задрімав. Франц щез. Коли почало сіріти, я побачив його кроків за двісті в траншеї: він підсипав бруствер і перекинув через траншею висаджені вибухом з недалекого бункера залізні двері. Ударили корпусні. Спершу рознесло Станіслава, потім вогненний стовп накрив те місце, де заховався Франц. Обидва чехи кинулися до ворожих позицій, здається, Вацлав махав перед собою клубком білизни.

Я зіпхнув з бруствера кулемет і всівся зверху, бо в окопі було по коліна води. Мене теж мусило настигнути, та десь барилось, мов дозволяючи попрощатися зі Світом. Коли з-за лісу гаркнуло, я мимоволі пригнувся. Та шрапнельні пачки вже розсипалися з тріском позад мене. Я застогнав. Коли приблукала «моя», щось злегка клацнуло — як запалена скалка у вечоровій тиші. З'явився Станіслав. «Моя Гелька драпонула до Берліна з німецьким офіцером, — сказав він. — Але то марниця. В сусіда підростає гарне дівчатко».

Після артилерійського обстрілу наші вислали на позицію новий батальйон. Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при свідомості, але тіло мені не належало — я не міг навіть губами поворушити. «Одвоювався?» — мов з-за стіни по-польському запитав писклявий тенор. «Він не буде жити. Дивись, як пошматувало плечі», — сказали по-українському. У лазареті, коли виймали осколки, я кричав. Лікар і сестри чомусь одвертали голови.

…Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери пропустили під долівкою струмок.