Людина-амфібія
Шрифт:
Дівчина ніби не чула цих слів. Вона помовчала, а потім сказала:
— Дивно. А мені здалося, приверзлося, немов біля мене було якесь чудовисько.
— Звичайно, це вам здалося, — відповів її супутник. — А може, це був диявол, який вважав вас за мертву і хотів захопити вашу душу. Прочитайте молитву і обіпріться на мене. Зі мною жоден диявол не зачепить вас.
І вони пройшли — чарівна дівчина і цей недобрий смаглявий чоловік, що запевнив дівчину, нібито він урятував її. Проте Іхтіандр не міг викрити його брехню. Хай чинять як хочуть, — Іхтіандр зробив своє діло.
Дівчина та її супутник зникли за дюнами, а Іхтіандр усе
Прибій викинув на пісок синю рибу з сріблястим черевцем. Іхтіандр озирнувся, навколо — нікого. Він вибіг із своєї схованки, ухопив рибу і кинув у море. Риба попливла, але Іхтіандрові стало чомусь сумно. Він никав безлюдним берегом, підбирав риб та морські зірки і відносив їх до води. Робота поволі захопила його. До нього повертався його постійний хороший настрій. Так він працював до вечора, тільки іноді поринаючи у воду, коли береговий вітер обпалював і підсушував його зябра.
СЛУГА ІХТІАНДРА
Сальватор вирішив їхати в гори без Крісто, який слугував Іхтіандрові. Це дуже потішило індіанця: коли не буде Сальватора, він зможе вільніше зустрічатися з Бальтазаром. Крісто встиг уже повідомити Бальтазара, що він знайшов “морського диявола”. Залишалося тільки обміркувати, як викрасти Іхтіандра.
Крісто жив тепер у білому будиночку, оповитому плющем, і часто бачився з Іхтіандром. Вони швидко подружили. Позбавлений людського оточення, Іхтіандр прив’язався до старого індіанця, який розповідав йому про життя на землі. Іхтіандр знав про життя моря більше, ніж знамениті вчені, і він відкривав Крісто таємниці підводного світу. Іхтіандр досить добре знав географію, йому були відомі океани, моря, найважливіші ріки; мав він деякі знання і в галузі астрономії, навігації, фізики, ботаніки, зоології. Але про людей він знав мало: дещо про раси, що населяють землю, про історію народів мав невиразне уявлення, а про політичні і економічні взаємини між людьми знав не більше, ніж п’ятирічна дитина.
Удень, коли наставала спека, Іхтіандр спускався до підземного гроту і кудись плив. У білий будиночок він повертався тоді, коли спадала спека, і залишався там до ранку. Але коли йшов дощ або піднімалася буря, він не виходив з будиночка цілий день. У сиру погоду він почував себе непогано, залишаючись на суші.
Будинок був невеличкий, усього на чотири кімнато. В одній кімнаті, суміжній з кухнею, жив Крісто. Поруч містилася їдальня, далі — велика бібліотека. Іхтіандр знав іспанську і англійську мови. Нарешті, остання найбільша кімната була спальнею Іхтіандра. Посеред спальні виблискував басейн. Біля стіни стояло ліжко. Інколи Іхтіандр спав у ліжку, але частіше у водяному ложі басейну. Проте Сальватор, від’їжджаючи, наказав Крісто стежити за тим, щоб Іхтіандр принаймні три ночі на тиждень спав у звичайному ліжку. Увечері Крісто приходив до Іхтіандра і бурчав, як стара нянька, коли юнак не згоджувався спати в ліжку.
— Але ж мені значно приємніше і зручніше спати у воді, — заперечував Іхтіандр.
— Лікар наказав, щоб ти спав у ліжку, треба слухатися батька.
Іхтіандр звав Сальватора батьком, хоча Крісто мав сумніви щодо їх родинних зв’язків. Шкіра на обличчі й руках Іхтіандра була досить світла,
Крісто дуже кортіло побачити, який колір шкіри на тілі Іхтіандра, щільно вкритому лускоподібним убранням, виготовленим з якогось невідомого матеріалу.
— Ти не скидаєш на ніч своєї сорочки? — звернувся він до юнака.
— Навіщо? Моя луска не заважає мені, вона дуже зручна. Вона не затримує дихання зябер та шкіри і водночас надійно захищає: ні зуби акули, ні гострий ніж не переріжуть цього панцира, — відповідав Іхтіандр, умощуючись у ліжку.
— А навіщо ти надіваєш окуляри й рукавипі? — спитав Крісто, роздивляючись чудернацькі рукавиці, що лежали біля ліжка. Вони були зроблені із зеленкуватої гуми, пальці видовжені суглобистими обтягнутими гумою тростинками, вправленими в гуму, а між пальцями — прироблено перетинки. Для ніг ці пальці були видовжені ще більше.
— Рукавиці допомагають мені швидше плавати. А окуляри захищають очі, коли буря здіймає з дна пісок. Я надіваю їх не завжди. Але в окулярах я краще бачу під водою. Без окулярів під водою усе ніби в тумані. — І, усміхнувшись, Іхтіандр мовив: — Коли я був маленький, батько іноді дозволяв мені бавитися з дітьми, що живуть у сусідньому саду. Я дуже здивувався, побачивши, що вони плавають у басейні без рукавиць. “Хіба можна плавати без рукавиць?” — запитав я їх. А вони не могли зрозуміти, про які рукавиці я кажу, бо при них я не плавав.
— Ти й тепер випливаєш у затоку? — поцікавився Крісто.
— Звичайно. Тільки випливаю бічним підводним тунелем. Якісь злі люди трохи не піймали мене сіттю, і тепер я дуже обережний.
— Гм… отже, є й другий підводний тунель, що веде в затоку?
— Навіть кілька. Яка шкода, що ти не можеш плавати зі мною під водою! Я показав би тобі стільки див. Чому не всі люди можуть жити під водою? Ми покаталися б з тобою на моєму морському коні.
— На морському коні? Що це таке?
— Дельфін. Я приручив його. Бідолашний! Якось буря викинула його на берег, і він дуже розбив собі плавець. Я стягнув його у воду. Це була важка робота. Дельфіни на суші значно важчі, ніж у воді. Взагалі у вас тут усе важче. Навіть власне тіло. У воді легше жити. Ну от, стягнув я дельфіна, а плавати він не може — отже, не може й добувати собі їжу. Я годував його рибою довго — цілий місяць. За цей час він не тільки звик, але й полюбив мене. Ми з ним подружили. Інші дельфіни також знають мене. Як весело бавитися в морі з дельфінами! Хвилі, бризки, сонце, вітер, шум! Па дні теж гарно. Немовби пливеш у густому блакитному повітрі. Тихо. Не відчуваєш свого тіла. Лоно стає вільне, легке, покірне кожному твоєму руху… У мене багато друзів у морі. Я годую маленьких рибок, як ви пташок, — вони скрізь пливуть слідом за мною зграйками.
— А вороги?
— Є й вороги. Акули, спрути. Та я не боюся їх. У мене є ніж.
— А якщо вони підкрадуться непомітно?
Іхтіандра здивувало це питання.
— Та я ж здалеку чую їх!
— Чуєш під водою? — здивувався в свою чергу Крісто. — Навіть коли вони підпливають тихо?
— Ну, звичайно. Що ж тут незрозумілого? Чую і вухами, і всім тілом. Адже вони коливають воду — ці коливання йдуть попереду них. Відчувши ці коливання, я оглядаюсь.