Людина-амфібія
Шрифт:
Тепер вони почали вивчати берег.
На березі Зуріта набрів на високий мур з білого каменю, що обгороджував величезну ділянку землі — щонайменше гектарів десять. Зуріта обійшов мур. У всій стіні він знайшов лише одні ворота, зроблені з товстих залізних листів. У воротах були маленькі залізні двері з прикритим зсередини вічком.
“Справжня в’язниця або фортеця, — подумав Зуріта. — Дивно. Фермери не будують таких товстих і високих мурів. У мурі ні просвітку, ні щілини, крізь які можна було б зазирнути всередину”.
Навколо — безлюдна, дика місцевість: голі сірі скелі, порослі де-не-де колючим чагарником
Зуріта кілька днів блукав уздовж муру, подовгу стежив за залізними ворітьми. Але ворота не відчинялися, ніхто не входив і не виходив; жоден звук не долинав із-за муру.
Повернувшись увечері на палубу “Медузи”, Зуріта покликав Бальтазара і запитав:
— Ти знаєш, хто живе у фортеці над затокою?
— Знаю, я питав уже про це в індіанців, що працюють на фермах. Там живе Сальватор.
— Хто ж він, цей Сальватор?
— Бог, — відповів Бальтазар.
Зуріта від подиву високо звів свої чорні густі брови.
— Ти жартуєш, Бальтазаре?
Індіанець ледь помітно посміхнувся.
— Я кажу те, що чув. Багато індіанців називають Сальватора божеством, рятівником.
— Від чого ж він їх рятує?
— Від смерті. Вони кажуть, що він всесильний. Сальватор може творити чудеса. У своїх палацах він тримає життя і смерть. Кривим він робить нові ноги, живі ноги, сліпим дає зіркі, мов у орла, очі і навіть мертвих воскрешає.
— Прокляття! — пробурмотів Зуріта, підбиваючи пальцями знизу догори свої пухнасті вуса. — У затоці — морський диявол, над затокою — бог. Чи не вважаєш ти, Бальтазаре, що диявол і бог можуть допомагати один одному?
— Я вважаю, що нам слід би забиратися звідси якнайшвидше, доки наш мозок ще не зсівся, як кисле молоко, від усіх цих чудес.
— Чи бачив ти сам когось із людей, зцілених Сальватором?
— Так, бачив. Мені показували людину з поламаною ногою. Побувавши у Сальватора, ця людина бігає, як мустанг. Ще бачив я індіанця, якого воскресив Сальватор. Усе село стверджує, що цей індіанець, коли його несли до Сальватора, був холодним трупом — череп розкраяний, мозок зовні. А від Сальватора він прийшов живий і веселий. Одружився по смерті. Гарну дівчину взяв… І ще я бачив дітей індіанців…
— Отже, Сальватор приймає в себе сторонніх?
— Лише індіанців. І вони йдуть до нього звідусіль: з Вогняної Землі й Амазонки, з пустелі Атаками й Асунсьйона.
Діставши від Бальтазара ці відомості, Зуріта вирішив поїхати до Буенос-Айреса.
Там він довідався, що Сальватор лікує індіанців і користується серед них славою чудотворця. Звернувшись до лікарів, Зуріта дізнався, що Сальватор талановитий і навіть геніальний хірург, хоч людина з великими дивацтвами, як багато хто з видатних людей. Ім’я Сальватора було широко відоме серед наукових кіл Старого і Нового Світу. В Америці він уславився своїми сміливими хірургічними операціями. Коли становище хворих вважали за безнадійне і професори відмовлялися оперувати, викликали Сальватора. Він ніколи не відмовлявся. Його сміливість і спритність не мали меж. Під час імперіалістичної війни він був на французькому фронті, де оперував майже виключно череп. Багато тисяч людей завдячують йому своїм поверненням до життя. Після укладення миру він поїхав на свою батьківщину, в Аргентіну. Лікарська практика і вигідні земельні
Він займався тільки науковою роботою у своїй лабораторії. Тепер він приймав і лікував індіанців, що звали його богом, який зійшов на землю.
Зуріті пощастило дізнатися про ще одну подробицю з життя Сальватора. Там, де тепер розташувалися величезні володіння Сальватора, до війни стояв невеличкий будинок з садком, так само обгороджений кам’яним муром. Весь час, поки Сальватор був на фронті, цей будинок стерегли негр і кілька величезних собак. Жодної людини не впускали у двір ці непідкупні вартові.
Останнім часом Сальватор оточив себе ще більшою таємницею. Він не приймає в себе навіть колишніх університетських товаришів.
Узнавши все це, Зуріта вирішив:
“Якщо Сальватор лікар, він не має права відмовитися прийняти хворого. А чому б мені й не захворіти? Я проникну до Сальватора, вдаючи хворого, а потім побачимо”.
Зуріта рушив до залізних воріт, що захищали володіння Сальватора, і почав стукати. Стукав довго і вперто, але йому ніхто не відчиняв. Розлютований Зуріта взяв великий камінь і заходився гамселити ним у ворота, здійнявши такий грюкіт, що міг би збудити мертвих. Далеко за муром загавкали собаки, і нарешті вічко в дверцях трохи відтулилося.
— Що треба? — запитав хтось каліченою іспанською мовою.
— Хворий, відчиняйте мерщій! — відповів Зуріта.
— Хворі так не грюкають, — спокійно відповів той самий голос, і у вічку показалось чиєсь око. — Лікар не приймає.
— Він не сміє відмовитись допомогти хворому! — обурювався Зуріта.
Вічко затулилося, кроки віддалились. Тільки собаки продовжували шалено гавкати.
Зуріта, вичерпавши увесь запас лайки, повернувся на шхуну.
Поскаржитися на Сальватора в Буенос-Айрес? Але ж це нічого не дасть. Зуріту аж трясло від гніву. Його пухнастим чорним вусам загрожувала серйозна небезпека, бо, розлютившись, він раз у раз смикав їх, і вони позвисали вниз, як стрілка барометра, що показує низький тиск.
Поволі він заспокоївся і почав обмірковувати, що йому далі робити.
В міру того як він думав, його брунатні від загару пальці все частіше підбивали догори розкуйовджені вуса. Барометр ішов угору.
Нарешті Зуріта вийшов на палубу і несподівано для всіх дав наказ підняти якір.
“Медуза” вирушила до Буенос-Айреса.
— Гаразд, — промовив Бальтазар. — Скільки часу змарновано. Дідько б його вхопив, цього диявола, разом з богом!
ХВОРА ВНУЧКА
Сонце пекло немилосердно. Курною дорогою, вздовж густих ланів пшениці, кукурудзи і вівса, йшов старий, виснажений індіанець. Одяг його був подертий. На руках він ніс хвору дитину, прикриту від сонця старенькою ковдрою. Очі дитини були напівзаплющені. На шиї виднілась величезна пухлина. Час від часу, коли старий оступався, дитина хрипко стогнала і трохи розплющувала повіки. Старий зупинявся і дбайливо дмухав на дитяче личко, щоб освіжити його.