Людина біжить над прірвою
Шрифт:
А гість склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-під лоба.
— Знаєм ми вашого брата, — промовив він якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ «Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет».
— Це теж із Густава Доре? — спитав він, цілком правильно вимовляючи ім'я великого мистця. — То ви що… — він хотів сказати «і богомаз?», але не сказав цього слова, а сказав після павзи інше: —…й богів малюєте?
— Ні. — І Максим сказав, чий то образ.
— А-а… — протяг гість. — Це той, що його повісили німці? Гм… — І, нагнувшись знову над столом, промурмотів тихо, ніби про себе, але так, щоб Максим чув: — Поспішили, але
Тут несподівано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухні, а тепер з'явився з зошитом своїх дитячих малюнків.
— Дядю, дядю! — зринув раптом ніжний, радісний дитячий голос. — А це ось я малював… Гляньте… — і тикав свої зошити, щедро змальовані ним різними фантастичними дитячими візіями. Він, либонь, вперше бачив такого цікавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирішив потішити його гостинно, допомагаючи батькові, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кінчалися.
Максимові ніби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. «Боже! — аж скинувся він усією душею. — Куди ж ти, дитино?!»
Але він нічого не сказав уголос, навіть не поворухнувся, ані не поворухнув жодним м'язком.
Гість узяв Борисові зошити й, не дивлячись, поклав їх на столі, поверх переглянутих батькових.
Здивований Борис подивився на нього розгублено, потім на батька — і пішов геть, спантеличений і огірчений.
А гість, закінчивши оглядини «робочого місця», більше нічим не цікавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи її. Він тільки розстебнув пляншетку, оглянув її і знову застебнув. І між іншим при тій процедурі, ніби ненароком, нехотя, запитав:
— Чи ви не знаєте такого… «Соломона»?
— Ні, не знаю.
Гість позіхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:
— Смішняк ви!..
Це було сказано байдуже, але за байдужістю немовби прозвучала нотка зле прихованого жалю. Після того гість постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по столу й нарешті, зітхнувши, сказав:
— Одягніться…
— Я одягнений, — відповів Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши свої бурки й ветхе пальто. Гість, стежачи за його поглядом, хотів щось іще сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелів:
— Ідіть уперед…
Автоматники враз заклацали й усі стали на струнко, як на параді, тримаючи автомати «на руку».
В передній кімнаті Максим зупинився — до нього ступнула дружина. Вона не плакала, ні. Підходячи до чоловіка, зиркнула на синка, й сльози зупинилися в її очах. Вони виповнили ті очі по вінця — її великі, розумні очі, — не сміючи политися рікою. Вона тихо похилилася Максимові на плече…
Максим хотів сказати «прощавай», але не сказав. Тільки злегка торкнув її по спині рукою. Хотів сказати «бувай», але знову не проштовхнув і цього слова крізь горло. Пильно подивився в її очі, облизав свої пошерхлі губи, що враз узялися смагою, і — якось само собою прошепотілося:
— До побачення…
У дружини сльози не втрималися в очах і потекли буйним потоком. Але вона трималася з усієї сили, вона мовчала, і лише погляд її ставав усе дикіший. Вона приплющила очі, щоб не кричати так ними. Максим обернувся… На лежанці сидів синок Борис, забився геть аж за двері, що відкривались попри лежанку, і широко-широко витріщеними, здивованими, приголомшеними своїми дитячими очима дивився на батька. Він не плакав… і навіть не кліпав віями… Він дивився на батька. Дивився всією своєю приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну річ — катастрофу, яку називають «смертю»… І була в тім погляді безодня дитячого крику… Ні… Господи!.. Таж той погляд хотів наповнити батькову душу силою, вірою, надією, мужністю… Він хотів геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити…
Але це тривало лише одну мить. І її обірвали автоматники, брязнувши зброєю й мовчки відтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув… Потім повернувся до дверей і пішов. Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув — щось на зразок:
— Нічого-нічого… Соціялістична батьківщина подбає…
Це був знаний стандарт і цей стандарт зараз звучав якось особливо глумливо. І ще щось він говорив.
Біля дверей Максим на мить затримався, — згадав про нові калоші, — постояв, нишком скинув калоші, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив у куточку за дверима.
«Нехай… Вона проміняє їх… І матиме трохи борошна…»
А докінчив він цю думку вже на ґанку, сходячи ганчір'яними бурками в калюжу, в темряву:
«На той світ і без калош добре».
І вони пішли в темряву…
Суворий гість догнав і йшов поруч. Два автоматники ліворуч, два праворуч, а два позаду.
— Майте на увазі, — промовив мляво гість, — крок управо, крок уліво…
— І ви будете стріляти… — докінчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом.
— Правильно, — чути було, як посміхнувся гість. — То ви, значить, не новак?!
Максим нічого не відповів на те.
— Ну, словом, моє діло попередити, і я попередив.
— Дякую. Решта залежатиме від мене… — згодився Максим.
На тому їхня розмова вичерпалась.
Вони вийшли з двору на вулицю. На вулиці, якраз посеред великої калюжі звеліли: «Стой!..» На вулиці мусіла б бути машина, але її не виявилось. Від'їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив із двома автоматниками пошепки. А тоді команда: «Давай!» — і вони пішли всі темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмішана — талий сніг з грязюкою. Іноді траплялись чималі баюри, але Максим їх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити «крок управо — крок уліво», а тому, що було байдуже й що не помічав їх. Він не відчував ані холоду, ані мокроти. Він дедалі більше заглиблювався в себе, квапився пробігти думкою ген-ген назад… назад… бо відчував, як десь збігають останні хвилини його життя…
Ця вулиця… Вона чомусь стала перед ним нагло сліпуче-сонячною, дзвінкою. Вулиця його дитинства… В коліях і канавах повно води після громових дощів, а над ними метелики. Великі берести й ясени, тополі й верби стоять обабіч вулиці, підпираючи високу синю баню неба, а над ними пливуть сніжно-білі фантастичні хмари, пливуть тихо, мерехкотять. І все те відзеркалюється в канавах і калюжах. А над хмарами й попід хмарами, пишучи на їхній білизні чорні риски, літають стрижі й ластівки і, шугаючи з-під хмар до землі, летять низько над свічадами калюж, клацаючи дзьобиками — ловлять комах і білих метеликів. А по вулицях, по люстрах калюж і канав, підкасавши драні штанці, бреде-біжить золотоголове дитинство і сміється, дзвенить, заливається срібноголосо. Гасає по зелених, квітучих левадах, зриває щавель і лопуцьки, кладучи їх на перли зубів, сміється від надміру щастя. Хлюпає водою, бризкає нею в сонце й робить з дрібних крапелинок сліпучу райдугу… Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вібрує, заливається. Грає в «кльока» і в «свинки», викопавши «дук» посеред вулиці й заважаючи їздити хурам, — ганяє кленовий цурпалок паліччям по сонячній мерехкотняві. Грає в «цур-ки», підбиваючи її в синє небо… Вечорами грає в «палички-стукалочки», в «латки» і в «квача»: