Людина біжить над прірвою
Шрифт:
— Напишете!.. Ви все на цьому папері напишете… Ясно?.. В с е…
І хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нічого не можна написати до пуття і про це знав сам Кутузов ліпше від усіх, але він про те й не думав. Він думав лише про те, що ось цей Голіят таки сяде покірно й буде на цьому папірчику щось за його наказом писати… І це головне. Це буде видимість того, що він таки його зломив, зім'яв, як ганчірку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчірку, не можна його знищити. Адже він саме й шукає легкої кулі, як визволення.
— А тепер — ідіть! —
— Пішли… — запропонував старий знайомий і сам пішов попереду.
Вони вдвох вийшли.
— Слухайте, — промовив начальник спецвідділу дивізії апатично вже надворі, в темряві. — Бачите, яка темрява?.. Я думаю, що вам взагалі немає сенсу тікати. Куди? А головне — чого? (Зітхнув). Ви потрапили в таку ситуацію, з якої, брат, немає виходу… Взагалі… І не можна втекти.
Павза.
— Проте, на всякий випадок, майте на увазі — крок ліворуч, крок праворуч… Краще йдіть просто… Тепер праворуч… Просто… А крім того — від мене утікати — то було б не шляхетно, бо хлопці ж вас упіймають, неодмінно, і мені тоді сорому не обібратись — такий конвоїр!..
Всю цю тираду начальник проказав ніби сам до себе, з нудьги й замовк.
Вони йшли мовчки, натикаючись у темряві на стовпці, причому — ініціятиву шукання дороги начальник ніби цілком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:
— Може, лівіш?
— Може, правіш?..
— А шукайте там клямки. Є? Тягніть…
Так зони опинилися в затишній хатині — в тихій, чисто прибраній кімнаті. Замість буйної й ексцентричної ілюмінації, що була в штабі, тут світили тільки дві лямпадки під образами. Стіл буя накритий білою скатертиною, ліжко чисто застелене… Взагалі було щось великоднього в цій хаті, в якій стіл застилався білою скатертиною, без сумніву, тільки на Великдень та ще на Різдво. На столі стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимові рукою на місце на лаві біля столу, а сам пройшовся по хаті, по земляній долівці, посиланій піском, заклавши руку за борт шинелі й насунувши ушанку на брови. Пройшовся раз, удруге. А тоді став біля гаряче натопленої груби й так стояв, підперши комин спиною.
Максим поклав папірець на стіл, узяв ручку, вмочив її в чорнило і, витерши лівою долонею мокре чоло та тримаючи ручку в правій, застиг у нерухомості. Він не думав про те, що писати. Власне, він нічого не думав. Сидів… По тілу розливалось тепло, промерзлі на снігу ноги починали відходити, — Максим ворушив пальцями, відчував шалений біль у суглобах, і від того було приємно — біль у ногах відволікав увагу від усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи її все покинути й зосередитись на собі… Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цілу вічність. Максим ніби втопився в блаженному забутті. Нарешті зринув із того забуття. Помалу зосередив увагу на папірці — половинка листа з зошита! Оглянув його з обох боків, наморщив брови і, зітхнувши, повернув
— Що ж писати?
— А… — махнув той рукою. — Пишіть що-небудь.
Максим розгонисте написав, до кого адресується, потім дату, потім своє ім'я й призвіще, рік народження, соціяльний стан батьків і свій, свою освіту, фах, скільки років сидів у тюрмі, а скільки в таборах «Сєвлагу»… Тут папірець скінчився, і Максим так на півслові й обірвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влізло й те, що написав. Хотів на закінчення поставити «і т. д.», але поставив лише три крапки й розписався в куточку.
— Вже, — промовив із полегшенням.
— Добре, — промовив начальник і не поворухнувся. Він стояв, заплющивши очі, біля теплого комина й, далебі, дрімав.
Максим поклав ручку і, склавши руки на столі, відпочивав — сидів нерухомо теж, ліньки було поворухнути й найменшим м'язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотів було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись і промовити слово. Втома. Нарешті він таки змусив свій язик поворухнутись:
— Гм… Скажіть… Навіщо ви взяли того… Христа на Голготі?..
— Здасться, — буркнув начальник спецвідділу. Потім додав, не розплющуючи очей: — В тім ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронія). Бо начальник ОСО армії має свої поняття, а начальник спецвідділу дивізії має, брат, свої…
«Та не може бути!!» — хотів аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув — далебі, було ліньки. Промовчав. Начальник теж замовк і, як і перше, не розплющуючи очей, стояв, підпираючи спиною теплу стіну груби. Нарешті відслонився. Обтрусив крейду з рук і з шинелі й промовив:
— Ну, що ж… Пішли!..
А на дворі начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотів, либонь, ні до кого:
— От бардак на цьому світі діється… Все з глузду з'їхало к чортовій матері!..
Це він промовив у мряку, невидимий, так що й невідомо, чи то саме він промовив, а замісць «к чортовій» ужив інший, менш пристойний, але більш динамічний епітет. І додав уже сердито й ніби аж із заздрістю:
— Вам то що!..
Коли вони ввійшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахівницею, спершись однією ногою на стілець, і жував мундштук від цигарки, як кінь вудило, а його партнер пахкав димом із люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Він, мабуть, так і не поворухнувся за весь час відсутності Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сіна, завихрена вітром. Не поворухнувся він і тепер.
Начальник спецвідділу дивізії подав Кутузову папірця, позіхнув і поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидів при столі.
— Добре… — сказав Кутузов і, не дивлячись, кинув папірця на стіл. А тоді звівся й підійшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Він, видно, був уже п'яний, очі мав червоні. Чи то, може, від безсоння? Стояв і щось тяжке обертав під своєю черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, — може, робив у тяжкій ситуації ризикований хід королевою.