Людина біжить над прірвою
Шрифт:
— Ану, вилазь!!.
Навпроти машин висів надщерблений місяць, а коло машин бігали якісь люди в цівільному й при зброї. Вони шпарко метушились, у папахах і в пілотках, з пістолями, з гвинтівками і з ручними кулеметами напоготові.
Всі вилізли. І насамперед здивувалися. Вони ж так довго їхали-їхали, кружляли, повертали, часом гнали чимдуж, а заїхали — всього лише на другий кінець міста. Правда, це якихось 8–9 кілометрів, але ж тільки другий кінець міста. Це була вулиця Широка. Вулиця, що з центру міста йшла геть у степ. А потім, коли їх вишикували по чотири, всі здивувалися, що їх передають із рук регулярних військ НКВД, із рук гвардійців у
Передача закінчилась. Машини геть пішли в темряву й зникли разом зі своїми халабудами й гвардійцями в них.
Тоді перед вишикуваною й оточеною цивільною вартою колоною в'язнів з'явилася постать… У кудлатій сибірській папасі, в мисливських чоботях і з фінкою за плечем, вона вийшла наперед, зупинилася і враз гримнула хрипко, зі свистом у голосі:
— Карнач — до мене!!.
— З а є ц ь!.. — зітхнула вся колона вражено. Те слово прошелестіло по ній з кінця в кінець.
— Так, Заєць! (Трам-тарарам-бах!) — озвалась на той шерех постать у кудлатій папасі, сплюнула й зловісне засміялась, із хрипом і свистом у голосі, неначе зіпсута гармонія.
Підбіг «карнач» — караульний начальник. Щось там вони поговорили. Побіг карнач. За хвилину підійшов іще наряд міліції в цивільному, й таким чином варти стало більше, ніж в'язнів. Мабуть, Заєць дістав відповідні інструкції з Особливого відділу 14-ї армії щодо цих в'язнів. Коли варти стало вже вдвічі більше, ніж в'язнів, тоді їх повели вздовж вулиці, десь водили по якихось закапелках і нарешті почали заводити до якоїсь будівлі.
То була нова тюрма. Тюрма міста Н., наново організована, після того, як усі тюрми (а їх було аж три!), якими в цьому місті користався Сталін, а потім Гітлер, було розбомблено. Розбомблено щасливим випадком, коли в хаосі Содому і Гоморри дурні бомби самі вже собі вибирали шлях і об'єкт, зробивши випадково на диво мудре діло. Але що з того, коли тепер ось і серед руїн найперше знайшлося місце саме для тюрми…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Довгий коридор освітлено двома лойовими свічками. Це коридор школи — сотенної семирічки на вулиці Широкій. (Це химерне місто було розбите не на дільниці, а на «сотні», бо колись це місто було козацьке й ця вулиця належала до 6-ї сотні).
Це не була шкільна будівля старого стилю — «земського» чи нового стилю, європейського, а «шкільна будівля» найновішого стилю — «епохи соціялізму»: просто націоналізований колись у якогось «буржуя» житловий будинок і зайнятий пізніше під школу. А перед тим, як стати школою, цей будинок побував у ролі «притулку для безпритульних», «колгоспної контори», «амбуляторії» й ще чогось. Тепер же…
Тепер — це тюрма. І коридор цей — це коридор тюрми.
Попід стіною вишикувано 38 щойно привезених в'язнів. Ліворуч у кутку стоїть столик. Біля столика стовпився «штаб». У самому центрі — начальник міліції… Постать начальника — знайома, дуже знайома Максимові!..
«Стривай, хто же це? Хто це?!.» — забилася тривожно думка.
Нарешті Максим пригадав… Спочатку йому пригадався химерний сон. Звичайно, він у сни не вірив, та ось — пригадався сон, і він здивувався… Але перед тим сном був випадок. Це було півроку тому. До його хати прийшов гарно вбраний, напарфумлений і навіть підпудрований панок, розкрив блискучий портфель, вийняв
Даремно Максим переконував, що такі фахівці тепер безробітні та що людина, яка сама нічого не заробляє, не може платити. Нічого не допомогло. Гість зухвало й енергійно доводив, що Максим, як «високий фахівець», таки мусить платити податки, незалежно від того, чи він працює, чи ні. «Спекулюйте, а платіть!»
Тоді Максим запитав, хтож він?
— Старший фінінспектор при німецькому фінансамті й при міській управі!
— А хто цим-от заправляє, хто нараховує?..
— Я!.. Я сам…
— Та-ак? І чим ви керувалися?
— Інтересами держави!
— Якої?
— Як то?!. Ви не знаєте, яка тепер наша держава?! Га?! Отож її інтересами я керувався. Інтересами нового порядку, інтересами Нової Европи, нового життя, культури й цивілізації…
І пішов, і пішов. І скільки в тому було пози, пихи й упивання власною уявною величчю…
Тоді Максим роздер папірця геть, відчинив двері й сказав по-німецькому: «Р а у с!!.»
Треба було бачити, як той «фінінспектор» застрибав. Як він закричав. Як зарепетував. І який він при тому був патріот «новоєвропейський»! Який ентузіяст!.. Як він загрожував… Але все-таки Максим його вигнав. Потім той інспектор приходив з поліцаєм, але Максим знову його вигнав, написавши й давши йому записку до його начальника — керівника фінвідділу міської управи.
Поступаючи так зухвало, Максим розраховував на те, що керівник фінвідділу, українець-земляк і добрий друг його й Миколи, був також таємно і їхнім ідейним прихильником. І не помилився. Тоді, побачивши прихильне ставлення начальника до Максима, фінінспектор змінив тон. Як він затанцював, як він завихляв перед Максимом! А тим часом скільки ж він попобігав до Гестапо, докладаючи всіх зусиль, щоб викопати яму там і начальникові фінвідділу, й Максимові!..
Такий-от випадок. А після того, вже кілька днів перед арештом, Максимові приснився химерний сон: немовби раптом перед ґанком Максимового житла спустився на землю літак. А з літака виходить фінінспектор — при зброї, в мундирі офіцера німецької фельджандармерії, але з совєтськими відзнаками, з наказом для Максима — лаштуватися в далеку-далеку дорогу за несплачений податок. І ще щось таке верзлося, але це — основне…
А тепер ось той фінінспектор, поважний і набундючений, з великою, як на його зріст, папахою на голові, стоїть тут у коридорі, оточений свитою помічників, і тепер він уже в ролі й у «чині» начальника міліції міста Н. та його околиць. Поруч нього — начальник тюрми Заєць, недавній ентузіяст німецької мотузки, а навколо них — їхні помічники: якісь хлопці, неголені, ощирені, як не знати які енкаведисти, з грізно запаленими очима. У начальника міліції в лівій руці — папір, а в правій — револьвер. При вихідних дверях купа вартових у цивільному. Але що вражає й зразу впадає в око — це те, що вони всі озброєні новенькими автоматами… «Теж автоматники!» Вони наставили ті автомати на в'язнів, і не було певности, що ті автомати раптом здуру не почнуть самі стріляти — від невправности тих «цивілістів». Але уявлення про їх «невправність» було помилкове. Ті «цивілісти» були далеко не невправні. Ого! Вони дадуть сто очків уперед усім гвардійцям щодо вміння володіти кулеметами, автоматами й усіма іншими знаряддями знищення людей.