Ім'я рози
Шрифт:
Отож року 1314 п'ятеро німецьких князів обрали у Франкфурті Людовіка Баварського на верховного державця імперії. Та того ж таки дня, по той бік Майну, палатинський граф Рейнський й архиєпископ Кельнський обрали на ту ж гідність Фрідріха Австрійського. Два імператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воістину стало причинком великого безладу…
Два роки опісля в Авіньйоні було обрано нового Папу, Жака Кагорця, старця сімдесяти двох літ, який прибрав ім'я Йоана XXII, і нехай Бог боронить, щоб якийсь понтифік колись назвав себе цим ім'ям, таким споганеним для праведних. Француз і слуга ревний короля французького (люди сеї розбещеної землі завжди схильні сприяти інтересам своїх і нездатні дивитися на цілий світ як на свою духовну вітцівщину), він підтримав Філіпа Красивого проти лицарів-тамплієрів, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвітніх злочинах, аби з допомогою сього пастиря-віровідступника прибрати до рук їхні маєтності. Тим часом у цей спліт підступів устряв Роберт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над італійським півостровом,
У 1322 році Людовік Баварський здолав свого суперника Фрідріха. Ще більше боячися одного імператора, ніж двох, Йоан одлучив од церкви переможця, а той і собі проголосив Папу єретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджі зібралася капітула францисканців, і генерал їхній, Михаїл з Чезени, прислухавшись до прохань «спіритуалів» (про них ще матиму нагоду розповісти), проголосив убожество Христа істиною віри, твердячи, що навіть якщо він і володів чимось разом зі своїми апостолами, то лише за usus facti [18] . To було гідне рішення, яке мало на меті зберегти чесноту і чистоту ордену, але воно прийшлося вельми не до смаку Папі, який, мабуть, вбачав у ній загрозу своїм власним замислам, бо він як предсідник церкви намірявся відібрати в імперії право обирати єпископів, застерігаючи натомість за святим престолом право коронувати імператорів. Чи сі спонуки ним рухали, а чи інші, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos [19] Йоан засудив постулат францисканців.
18
Фактичним вживанням (лат.).
19
З-посеред декількох [вчених мужів]… (Лат.)Назви апостольських документів — це початкові слова латинського їх варіанта.
Саме тоді, мислю собі, Людовік побачив у францисканцях, котрі тепер вже стали ворогами Папи, своїх могутніх союзників. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя ідеям імперських богословів, себто Марсилія з Падуї та Жана де Жандена. І врешті, за кілька місяців до подій, про які тут буде мовитись, Людовік, уклавши угоду з переможеним Фрідріхом, прийшов в Італію, був укоронований в Мілані, вступив у посвар з родом Вісконті, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пізу, призначив цісарським каштеляном герцога Луккського та Пістойського Кастручча (і, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловіка од нього жорстокішого, крім, можливо, Уґучона з Фаджоли) і вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешній синьйор.
Отаке-то діялось на світі, коли я — уже тоді новіцій-бенедиктинець у Мелькському монастирі — змушений був покинути монастирський затишок, корячися волі свого вітця. Отець же мій, один із чільних баронів Людовіка, супроводжував його в баталіях і постановив узяти мене з собою, аби спізнав я дива Італії й на власні очі увидів коронацію цісаря в Римі. Та облога Пізи примусила його поринути у воєнні турботи. Цим я й скористався, аби помандрувати трохи містами Тоскани, почасти од безділля, а почасти з бажання пізнавати нове. Одначе отець-матка мої поміркували собі, що негоже давати отрокові, який склав обіт споглядального життя, таку нічим не обмежену свободу. І за порадою Марсилія, який ставився до мене вельми зичливо, вони вирішили віддати мене під опіку одного вченого францисканця, брата Вільяма з Баскервіля, а він саме готувався до певної місії, яка передбачала відвідини знаменитих міст та стародавніх абатств. І так я став його писарем і учнем водночас, і ніколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свідком подій, гідних того, аби закарбувати їх у пам'яті грядущих поколінь, над чим я зараз і труджуся.
Мені було тоді невтямки, чого шукав брат Вільям, а як по правді, то й нині я сього не відаю, і, мабуть, не знав того навіть й він сам, адже рухала ним лише спрага істини і підозра — яку я завжди помічав у ньому, — що істина є чимось іншим, ніж те, що здається йому істиною тепер. У ті роки припоручені йому мирські повинності відірвали його, мабуть, від його улюблених студій. Про посланництво, довірене Вільямові, я нічого не знав упродовж цілої нашої подорожі, себто він зі мною про це не говорив. Якесь уявлення про істоту його завдання я зміг дістати лиш прислухаючись подеколи до бесід, які він провадив з настоятелями монастирів, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно я не знав нічого, аж поки ми не прибули до місця нашого призначення, про що буде ще мова далі. Ми вирушили на північ, але шлях наш був звивистим, і ми зупинялись у різних монастирях. Нам довелося звернути на захід, сливе вздовж гірського пасма, який від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, дарма що наша остаточна мета була на сході. Ми спинялися у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але їхні синьйори були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдинодушною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові. Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні) пізнати свого нового учителя.
На наступних сторінках я не надто дбатиму про опис вигляду людей — хіба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться мені знаками німої, але проречистої мови —
У давнину мужі були гожі й високі, а тепер вони схожі на дітей або карликів, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду світу, який старіється. Молодь не хоче здобувати знань, вченість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають, ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють, Марії вже не до вподоби споглядальне життя, а Марті — діяльне, Лія безплідна, а в Рахилиних очах — розкошелюбство. Катон вчащає до лупанарів, а Лукрецій геть збабів. Усе зійшло з путі істинної. Дяка Всевишньому, що у ті часи од свого учителя я перейняв спрагу знань і відчуття праведної путі, яке не губиться навіть тоді, коли стежка вельми звивиста.
Отож фізична постать брата Вільяма притьмом привертала до себе погляд навіть геть неуважного спостерігача. Зростом він був трохи вищий від інших людей, а через сухорлявість здавався ще вищим. Очі він мав орлині, а погляд — пронизливий; загострений і дещо гачкуватий ніс надавав йому сторожкого виразу, який не сходив з його обличчя, хіба що у хвилини заціпеніння, про які ще буде мова. Підборіддя його теж свідчило про тверду волю, але довгобразе і ластате обличчя його — подібні обличчя я часто бачив в уродженців земель між Гібернією та Нортумбрією — вряди-годи зраджувало непевність і розгублення. З плином часу я зрозумів, що ця гадана його невпевненість насправді була лиш допитливістю, але тоді я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що раціональний дух не повинен її плекати, а живитись лиш істиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.
Мене, хлопчака, відразу вразили дивні віхті жовтявого волосся, що виставали йому з вух, і густі та біляві брови. Весен йому було, мабуть, з п'ятдесят, тож був він уже вельми похилого віку, але тіло його рухалось напрочуд невтомно і так спритно, що навіть мені нерідко важко було за ним поспівати. Бували в нього напади надмірної діяльності, і тоді снага його здавалась невичерпною.
Та іноді дух його немов завмирав і ставав неповоротким, мов рак, тоді він впадав у заціпеніння, і я бачив, як він годинами лежить колодою в келії на своєму ложі, ледве спромагаючись вимовити кілька односкладових слів і не ворухнувши жодним м'язом на обличчі. У такі хвилини його відсутні очі світили порожнечею, і я ладен був запідозрити, начебто він перебуває у владі якоїсь рослинної субстанції, що викликає видіння, якби очевидна повстягливість його способу буття не веліла мені облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозі він іноді зупинявся на краю луки чи на узліссі, збираючи якесь зілля (гадаю, завжди те саме), а тоді із замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зілля він брав з собою і споживав його у хвилини великої напруги (скільки таких хвилин ми спізнали у тім абатстві!). Якось я спитав, що се таке, і він з усмішкою відповів, що добрий християнин навіть від невірних може іноді дечому навчитися; а коли я попрохав і собі покуштувати, він відповів, мовляв, як різним буває слово, звернене до посполитих, ділячись на paidikoi, ephebikoi і gynaikei [20] , так різним буває й зілля, і що гоже для старого францисканця, те не гоже для молодого бенедиктинця.
20
Звернення до дітей, отроків і жінок (гр.).
Мандруючи разом, ми не мали змоги провадити вельми розмірене життя; в абатстві ми теж вночі чували, а вдень падали від утоми, тож не відвідували як годиться всіх богослужінь. Одначе рідко коли в дорозі він не вкладався спати після повечер'я, і звички його були вельми повздержливі. Іноді цілий день він блукав по монастирському садку і розглядав рослини так, немов то хризопрази чи смарагди, а іноді я бачив, як він никає по скарбничній крипті, позираючи на гойно прикрашену смарагдами та хризопразами шкатулу так, немов то кущ чортополоху. А бувало, цілий день просиджував у великій залі бібліотеки, гортаючи рукописи, наче не маючи на думці нічого іншого, крім власної приємності (а тим часом навколо нас моторошно множилися трупи замордованих ченців). Якось я спіткав його, коли він походжав садком без жодної видимої цілі, мовби не треба буде йому здавати перед Богом справу про свої діла. У чині нашім мене навчали зовсім по-іншому порядкувати своїм часом, що я йому й сказав. А він відповів, що ліпоту вселенної явлено нам не лише як єдність у розмаїтості, але й як розмаїтість у єдності. Мені тоді здалося, що відповідь ся зумовлена його схильністю до грубої емпірії, але потім я зрозумів, що люди з його країв нерідко описують речі так, немов осіянна сила розуму не має над ними ніякої моці.