Ім'я рози

Эко Умберто

З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину неоґотичною французькою, отець Валле повівся з текстом досить вільно, і не лише у стилістичному плані. Приміром, коли дійові особи говорять про достоїнства цілющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертові Великому «Книгу таємниць», яку впродовж століть не раз переробляли. Звісно, Адсо міг знати цей твір, але річ у тім, що він цитує з неї цілі уривки, які аж надто дослівно повторюють формулювання Парацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певністю можна віднести до епохи Тюдорів [10] . Зрештою, пізніше я з'ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсів рукопис, у Парижі популярний був так званий Великий і Малий Альберт [11] , видання вісімнадцятого сторіччя, безнадійно засмічене пізнішими

вставками. Одначе хіба можна мати певність, що у тексті, відомому Адсові та монахам, чиї бесіди він записував, поряд з розмаїтими глосами, схоліями і доповненнями, не було також фрагментів, які могла потім використати пізніша традиція?

10

Liber aggregationis seu liber secretorum Alberti Magni, Londinium, juxta pontem qui vulgariter dicitur Flete brigge, MCCCCLXXXV. — Прим, автора.

11

Les admirables secrets d'Albert le Grand, A Lyon, Chez les Heritiers Beringos, Fratres, a l'Enseigne d'Agrippa, MDCCLXXV; Secrets merveilleux de la Magie Naturelle et Cabalistique du Petit Albert, A Lyon, ibidem, MDCCXXIX. — Прим, автора.

І врешті, чи повинен я зберегти латиною ті уступи, що їх не вважав доцільним перекладати сам абат Валле — мабуть, щоб відтворити атмосферу тієї доби? Явних підстав для цього не було, хіба що до цього мене штовхало гіпертрофоване прагнення бути вірним своєму джерелові… Я позбувся надміру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепські романісти, коли, виводячи на кін француза, велять йому говорити «parbleu!» та «la femme, ah! la femme!» [12] .

12

До дідька!.. Жінка, ох, жінка! (Фр.)

Одне слово, мене переповнюють сумніви. І навіть не знаю, чому я, зібравшись з духом, вирішив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажімо так: то був жест закоханості. Чи, як хто бажає, спосіб звільнитися від багатьох давніх нав'язливих ідей.

Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний світ. У роки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцім писати слід лише з думкою про сучасне, щоб змінити цей світ. Та минуло понад десять років, і тепер потіхою для літератора (якому повернуто його високу гідність) є змога писати з чистої любові до писання. Тому тепер я вільний переповісти — з чистого уподобання оповідати — історію Адса з Мелька, насолоджуючись та втішаючись від того, як безмірно далека вона від нашої доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всіх тих монстрів, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв'язку з нашим світом, як позачасово чужа нашим сподіванням і нашим уявленням.

Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденні знегоди, і, читаючи її, ми можемо повторити за великим наслідувачем Томою Кемпійцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro [13] ».

5 січня 1980 року

ПРИМІТКА

Адсів рукопис розділений на сім днів, а кожен день — на періоди, що відповідають розкладові богослужінь. Підзаголовки від третьої особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскільки вони дають читачеві корисні вказівки і цей звичай не був чужим літературним творам тієї доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцільне їх опускати.

13

Всюди я шукав спокою, але знайшов його лиш в кутку з книжкою (лат.).

Певні сумніви викликало у мене те, як Адсо визначав канонічні часи, і не лише тому, що у різних місцевостях та в різні пори року їх визначали по-різному, але й тому, що у XIV сторіччі, ймовірно, вже не дотримувалися з абсолютною точністю вказівок, поданих у Правилі святого Бенедикта.

Одначе, щоб читачеві було зручніше орієнтуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого їх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порівняння первісного правила і опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у праці «Les heures benedictines» [14] :

14

Schneider Edouard.Les heures Benedictines. Paris: Grasset, 1925. — Прим,

автора.

Полуношниця (яку Адсо іноді називає також давнім словом Бдіння).Між 2.30 та 3 годиною ночі.

Хвалитни (які в давнішій традиції мали назву Утреня). Між 5 та 6 ранку, закінчуються, коли ледь світає.

Час перший. Коло 7.30, незадовго до світанку.

Час третій. Коло 9 години.

Час шостий. Полудень (у монастирях, де ченці не працювали на полі, і взимку це був також час трапези).

Час дев 'ятий. Між 2 та 3 годиною пополудні.

Вечірня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписує вечеряти, коли ще не запали сутінки).

Повечер 'я. Коло 6 години (найпізніше о 7 годині ченці вкладаються спати).

Обрахунок базується на тому, що наприкінці листопада у Північній Італії сонце сходить коло 7.30 ранку і заходить коло 4.40 пополудні.

ПРОЛОГ

Упочині було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Присно було Воно в Бога, і повинність вірного законника — з псалмопівчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмінну подію, сю істину неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate [15] , й істина, заки постане супроти нас твар у твар, являється одробинами воістину недовідомими у хибах світу сього, тому мусимо вчитуватися у знамення її неомильні навіть там, де вони здаються темними, мовби виплекала їх воля, без решти націлена на зло.

15

Тепер ми бачимо [все немов відбите] в дзеркалі і в загадці (лат.).Див. 1 Кор 13, 12.

Дійшовши до кресу життя свого многогрішного, яко старець сивий, мов світ, загаявшися вже своїм важким і недужим тілом у сій келії любої мені Мелькської обителі, перед тим, як поринути у бездонну пропасть німотної, пустельної божественності і влитись у неописанне світло ангельських сутностей, лагоджуся оставити на сьому пергамені свідчення про події дивогідні й страхітливі, що їх лучилося мені уздріти замолоду, і повторити verbatim [16] те, що сам чув і бачив, не наміряючись осягнути смисл їх сокритий, а лиш бажаючи зоставити грядущим після мене (якщо не випередить їх Антихрист) знаки знаків, аби могли вони вправлятися на них у молитві розгадування.

16

Дослівно (лат.).

Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подій, що сталися в обителі, назву якої слушно й богобійно буде замовчати, наприкінці року Господнього 1327, коли цісар Людовік прийшов в Італію, аби відновити гідність Священної Римської імперії, у лад із помислом Всевишнього і на сум'яття мерзосвітнього узурпатора, святокупця і єресіярха, котрий в Авіньйоні соромотою покрив святе ім'я апостола (маю на мислі лукаву душу Жака Кагорця, що його безвірці почитають як Йоана XXII).

Аби краще зрозуміти історію, в гущі якої я опинився, може, варто нагадати, що діялось у той відтинок століття — так, як я розумів се тоді, і так, як пам'ятаю зараз, збагатившись іншими оповідями, які почув опісля, — якщо пам'ять моя буде у спромозі злучити між собою нитки численних і вельми заплутаних подій.

З найперших років того століття Папа Климент V переніс апостольський престол до Авіньйону, залишивши Рим на поталу амбіціям місцевих синьйорів. Тож поступово священний город християнського світу, розтерзаний звадами між його власними владоможцями, став схожий на цирковий балаган чи лупанарій; безпідставно називаючи себе республікою, він зазнавав нападів озброєних ватаг і терпів від насильства та грабунків. Церковні пастирі, які не бажали коритися світській владі, орудували зграями харцизників, жакували з мечем у руці, лиходіяли й обкручували негідні оборудки. Як тут було запобігти тому, що Caput Mundi [17] знову став, як і можна було сподіватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вінець Священної Римської імперії й відновити його гідність мирської потуги, якою він був за цезарів?

17

Столиця світу (лат.).