Іміджмейкер із Москви
Шрифт:
Іміджмейкер з асистентом обмінялися посмішками і завмерли у щемливому очікуванні результатів виборів, оскільки знати підсумки голосування до їхнього офіційного оприлюднення Нестор Євграфович не хотів принципово, – він був надто впевнений у раціональності своєї революційно-ексклюзивної технології. Недоречно бадьора музична пауза діяла на нерви і тривала добрих дві хвилини.
Музика змовкла раптово, диктор перейшов на трохи розв'язний стиль конферансьє: «Только что на связь со студией вышел наш корреспондент, аккредитованный в Центризбиркоме…»
– Артурчик,
– Нестор Евграфович, неужели вы сомневаетесь в результатах?! – підтанцьовуючи до вікна, весело запитав асистент.
– Даже у меня иногда бывают неудачи… Кто-то из наших клиентов мог и не пройти… – задумливо промовив шеф.
Тим часом, стовповий гучномовець шкварчав далі:
– Объявляем результаты выборов по мажоритарным округам нашего города. В Пролетарском избирательном округе…
Відчинити вікно Артурчик не встиг: розбивши шибу і ледь не розкроївши йому голову, до кабінету влетіла чимала каменюка, невідомо як і ким видлубана із замерзлої бруківки, втрамбованої багатьма поколіннями москвичів та гостей столиці. З вулиці до помешкання разом з морозним повітрям увірвалися агресивні вигуки невеликого, але рішучого натовпу. Зблідлий Нестор Євграфович оторопіло глипав то на м'яке крісло за своїм робочим столом, де камінне послання завіконної делегації завершило траєкторію свого лету, то на стіну над кріслом, де щойно висів його фотопортрет, звісно ж – у товаристві перших людей чинного уряду. Серце іміджмейкера – і як просто доктора політичних наук, і як людини з відповідним політичним досвідом за плечима – стиснулося. Воно відчуло, що ця холодна п'ятикіло-грамова каменюка на друзках його портрета – провісник нещасть… і защеміло.
Знехтувавши бездоганними стрілками на штанях свого дорогого костюма, політтехнолог навкарачки прудко подолав відстань до вхідних дверей і замкнув їх зсередини. Посіпавши для певності клямку дверей і задкуючи під стіл, він, ретельно зберігаючи залишки впевненості, прошепотів асистенту, який неподалік вікна перелякано намагався втиснутися спиною у стіну:
– Артурчик, взгляни, пожалуйста, что там…
Артурчик був молодший від свого шефа лише на три роки. Але авторитет Нестора Євграфовича був для нього настільки великим та безперечним, що будь-які шефові прохання, міркування і навіть настрій він сприймав за наказ. Однак, відклеїтися від стіни Артурчикові вдалося тільки з третьої спроби. Він майже по-пластунськи наблизився до вікна і, не підводячись з колін, боязко визирнув з-за підвіконня…
На вулиці гудів натовп невдоволених людей – поодинці і хором вони гнівно вигукували на адресу господарів офісу образи та погрози. Непрохана ватага громадян із червоними бантами на пальтах складалася переважно з пенсіонерів. Втім, асистент помітив серед комуністів-ветеранів кількох молодиків та дівуль.
«Комсомольцы-добровольцы…» – мимоволі виплило з пам'яті Артурчика, він навіть посміхнувся приємним спогадам, але за мить повернувся на грішну землю до обложеного офісу.
«Комсомольці», щоб якось зігрітися, тупцювали навколо червоних прапорів і диміли цигарками. Час від часу вони погрожували офісним вікнам, досить професійно розмахуючи портретами Леніна, Сталіна, Зюганова та Лімонова, не гірше, ніж Шао-Лінські монахи – бойовими киями.
За кілька хвилин галаслива жменька не-вдоволеного електорату перейшла до другого пункту сценарію – товстий лисий чолов'яга з
Натовп заляпотів рукавичковими аплодисментами, кілька разів спробував щось скандувати і, вклавшись все про все у сім-вісім хвилин, з почуттям виконаного обов'язку, а також істинності та невмирущості своєї справи, рушив геть, врізнобій затягуючи «Інтернаціонал».
– Уходят… – підводячись з паркету й обтрушуючись, промовив трохи осмілілий асистент.
Іміджмейкер теж виповз з-під стола:
– Что это было, Артур?!!
– Похоже, что коммунист, которого мы вели по Пролетарскому округу, случайно проиграл… – супроводжуючи поглядом спини підстаркуватих партійців та «комсомольців-добровольців» припустив асистент.
Какая черная неблагодарность! – щиро обурився Нестор Євграфович.
– Судя по партийной символике, эта неблагодарность – красная… – спробував розрядити гнітючу ситуацію Артурчик.
– Да я не о коммунисте, а об избирателях!!! – несподівано вибухнув іміджмейкер. – Эти недостойные людишки всю зиму грелись у костров, на которых мы сжигали чучела Чубайсов и Гайдаров! Они буквально жили у полевых кухонь, на которых мы готовили благотворительные обеды малообеспеченным слоям избирателей! И, между прочим, ходили в наши же биотуалеты… И это все – за каких-то там двести долларов! В смысле – двести тысяч… И скажу откровенно, Артурчик, я даже рад, что замшелый большевизм не прошел!!! – не вгамовувався Нестор Євграфович, розмахуючи руками в раптом охололому приміщенні. Помічник підсів на край столу поруч із шефом, і теж – щоб якось зігрітися – почав розмахувати руками, підхопивши інтонацію іміджмейкера:
– Да-а, а сколько психологизма вы вложили в обращение к пенсионерам: «Накажи неблагодарных внуков – проголосуй за Компартию!»
Артурчиковий комплімент подіяв – до підбадьореного іміджмейкера швидко поверталися впевненість у собі і усвідомлення власної геніальності. Кілька секунд, – і Нестор Євграфович майже остаточно оговтався; ще трохи схвильовано, але вже опанувавши своє обурення, він продовжив:
– А какой шикарный клип мы прокрутили прямо перед выборами по всем местным каналам!