Мігрант
Шрифт:
Тимор-Алк сидів незрушно. Крокодил, підвівшись, подивився йому через плече; на худющих колінах Тимор-Алка лежала, ніби непритомна, закаляна кров'ю рука: порізу не було. Був грубий рожевий рубець.
– Як ти це зробив?!
Тимор-Алк посидів ще секунду, потім повільно повернув голову. Зеленкувате волосся в нього на маківці стояло сторч. Лице, в тон йому, набуло зеленуватого відтінку.
– Ти загоїв! – Крокодил не йняв віри своїм очам. – Як ти це зробив, поясни мені?
– Це не зараховано, – дуже тихо, над силу вимовив Тимор-Алк. – Аби було зараховано, треба вкластись у п'ятнадцять одиниць, поріз стандартний… А я до стандарту не дотягнув…
Він нахилився вперед і спустив кисті в воду. Крокодил сів поряд.
– Я взагалі цього не вмію, – зізнався. – У нас уважають, що це неможливо.
– Я вдома тренувався, – сказав Тимор-Алк, не слухаючи його. – Я вкладався в п'ятнадцять, завиграшки. А тут не можу.
– Чому?
Зеленоволосий знизав плечима:
– Вони мене не люблять.
– То й що?
– Мені забирає енергію. Не встигаю відновитись.
– А тобі треба, щоби тебе любили?
Тимор-Алк криво всміхнувся:
– Досить нейтрального тла.
– Так, – схопився Крокодил, – а чому вони тебе не люблять? Тому, що ти метис?
Тимор-Алк кивнув.
– Це називається ксенофобією, – зауважив Крокодил авторитетно. – І взагалі це не личить цивілізованому суспільству.
– Тут у нас не цивілізоване суспільство, – сказав Тимор-Алк. – Тут острів, якщо ти зауважив.
– Зажди. Якщо річ у тому… Я їздив на монорейці, зустрічав різних людей, їх не дратувало, що я мігрант! Я бачив ще одного мігранта, він зовсім синій… Чому для цих парубків так принципово, що ти напівкровка?
Парубок подивився спідлоба. Устав, похитнувся й ледве втримався на ногах:
– Немає часу на розмови. Я пішов їх наздоганяти.
– Щасти тобі, – подумавши, озвався Крокодил.
– А ти?
– Не знаю, – він справді не знав. – Я не вмію затягати рани з власної волі.
Тимор-Алк завагався. Нахилився й вишукав у густій траві жорсткий листок, за формою схожий на півмісяць.
– Ось, пожуй, поклади на рану. Скласти регенерацію не допоможе… Та принаймні поріз загоїться швидше.
– Спасибі!
– Тобі треба було їхати назад, – сухо сказав Тимор-Алк. – Коли Махайрод сказав.
– Хто сказав?
Парубок поморщився:
– Айра… Тобі взагалі не варто було сюди приїздити.
Крокодил лайнувся крізь зуби. Зацікавившись, повторив лайку. Звичний смисл кудись щез, витіснений поетично-брудним образом «шмарклів із багатьох дір».
– Не давай мені порад, парубче. Чому б тобі самому не поїхати? Чому не стати залежним громадянином? Це, кажуть, зовсім не боляче!
Тимор-Алк подивився на свою руку зі шрамом. Стис пальці в кулак і повторив лайку, що її тільки-но сказав Крокодил. І з того, як пролунав голос хлопця, Крокодил раптом здогадався: такими словами парубок узагалі лається вперше.
Співали птахи в лісі, дзвеніли комахи, десь віддаля воркотів водоспад. Тимор-Алк, не дивлячись більше на Крокодила, пішов до лісу; він ступав повільно, обережно ставлячи на землю босі ступні. Потім голосно зітхнув – і перейшов на біг.
Він повернувся до табору, пустого в цей час, знайшов пристрій на кшталт запальнички, розпалив багаття, назбирав грибів і з'їв їх, побалувавши себе захованим шматочком м'яса з учорашнього бенкету.
Ситуація здавалася безвихідною.
З перших днів на Раа йому дали зрозуміти, що переведення на Лімб неможливе. На Кристал – тим паче. Про Землю взагалі годі й казати: поїзд, як то кажуть, пішов. Годящий для міграції час Лімба теж лежав у минулому Землі, але не так глибоко, як час Раа; жуючи м'ясо, Крокодил думав, що, коли він ішов, ні про що не підозрюючи, своєю туманною, сльотавою вулицею, тоді на місці Раа була хмара куряви, все, що лишилось від застиглого сонця й перетвореної на порох планети. Настане час, на Землі розплодиться людство, а вся ця темна зелень, бузкова вода, дурні закони зникнуть безслідно. Чи варто морочитися, складати іспити зі швидкісного гоєння ран, засмучуватися через статус залежного громадянина, якщо до моменту народження Крокодила від їхньої цивілізації не зостанеться й каменя?
Згаснуть супутники. Помруть усі нинішні жителі, і їхні далекі нащадки, і нащадки нащадків. А на Землі не буде ще винайдено колесо. Ідеальний спосіб уникнути часового парадоксу: не народилися ще метелики, на яких можна наступити, змінюючи хід історії. Та й не зможе метелик відлетіти так далеко від дому.
Кляті піхви бовтались на боці й дратували. Дуже хотілося зняти їх і пожбурити в ліс, але Крокодил утримався: ще вимагатимуть здати реманент, а за втрату чи псування вирахують із ресурсів майбутнього «хазяїна-опікуна»…
На думку про те, що шмаркаті хлопчаки поїдуть із острова з посвідченнями громадянина на шиї, а він, Крокодил, на все життя залишиться в статусі недієздатного, дитини, невільника – від цієї думки в нього волосся стало сторч. Хазяїн-опікун, що за єзуїтське формулювання! Це навіть не рабовласництво, радше патерналізм: хтось сильний опікується слабеньким, нездатним без нагляду й контролю владнати своє життя. Він же «не пан собі» – значить, у нього має бути зовнішній хазяїн!
Крокодил стукнув кулаком по землі й тихо вискнув од болю: порізана рука затягнулась, але не загоїлася зовсім.
Від ріки долинули голоси. Видно, Айрин загін повертався іншим шляхом; схоже, інструктор знову дозволив хлопцям купатися. Регіт, плюскіт, верещання яскраво нагадали Крокодилу літній табір відпочинку. Якби не ці тесаки, не регенерація, не густа світла кров Тимор-Алка…
Крокодил устав і зійшов до берега.
Айри поблизу не було. Парубки забавлялися: вчотирьох тримаючи Тимор-Алка, вони опустили його голову під воду й там, біля самого дна, «відмивали» піском.
– Ще потри! Він нормальний, він не зелений, він удає! – горлав круглоплечий, коротко стрижений парубок, імені якого Крокодил не пам'ятав. – Потри ще пісочком, зеленка зійде!