Місто уповільненої дії
Шрифт:
Певний час я вагаюся, чи телефонувати Олі.
Мої вагання невдовзі розвіюються, бо ці два кретина нарешті підривають свої задниці і звалюють. Вкладаю карточку і раптом б'ю себе по голові: я повний крейзі! Я забув її номер. Перебираю в пам'яті комбінації цифр, згадую, але не впевнений в останній: «2» чи «4». Набираю. Знайомий голос, Йосип кобзон! — це вона!
«Алло».
«Оля!»
«Алло! Хто це?»
«Оля…»
«Олег?»
«Тебе погано чути! Алло!»
«Олег! Я про тебе згадувала».
«Оля, я маю мало часу. Як ти?»
«Що ти кажеш?» —
«Оля, я хочу тебе бачити. Чуєш? Хочу тебе бачити!»
«Може, мене кудись запросиш?»
«Да» — кажу я збуджений від радості. Мури впали. «Оля, давай о двадцятій нуль-нуль біля ювелірного на площі. Ок?»
Маю час забігти додому, поїсти, помитися й одягнути чисту сорочку, бо від цієї злегка тхне потом. Що ще? Почистити зуби.
4
Про що ми вчора говорили? — запитую себе, прямуючи заспаним і голодним зранку в університет.
Хіба це має значення?
Через те, що вчора прийшов майже о першій ночі, не піднявся о сьомій, не встиг поснідати, на-швидкоруч зібрався й побіг на лекції.
Вчора, коли проводжав Олю додому, я нарешті поцілував її ніжні, пухкі губки. Початок непоганий. Хоча вона спершу опиралася: трішки гнівалася, згадувала про незнайомку (Таню), нарікала, що стільки днів, приїхавши з дому, жодного разу не телефонував. Да-да, маленька, казав я про себе, міцно притискаючи це миле створіння, яке тягнулося до мене своїми напіврозтуленими устами й заплющеними очима. Згадуючи ті хвилини під її вікнами, я ще досі відчуваю, як вона тремтить у моїх обіймах. Перед лекцією з історії України біля мене сідає Таня, радісно розповідаючи про вчорашній фільм (добре, що не маю телевізора і не зможу розділити її захоплення). Вона півпари мене втомлює дурнуватим базіканням, тему розмови ніяк не можу визначити. А ще від неї лине неприємний запах — наскільки розумію — від її босоніжок, вкладки яких учора погано вимила і взуття натягнула на босу ногу.
Намагаюся читати Бакуніна, томик якого позичив на кілька днів в одного миршавого дурбелика в окулярах (серед типош мого курсу зараз тєма пішла — анархізм); зосереджуюся на тексті, але Танін язик щоразу руйнує мою увагу, швидко забуваю, що хвилину тому читав, дратуюся й перечитую сторінки знов. Від нестерпного запаху поволі паморо-читься голова, стає погано, хочу вийти на свіже повітря. Перерви чекаю, як спасіння. Таня, наче так і треба, й далі продовжує мене парити своїми дурнуватими балачками; вона ніби впадає в раж через те, що має такого люб'язного і водночас мовчазного слухача.
Мама дорогая, коли це скінчиться? Слава Богу, стара тумба лекторка робить нам зауваження і це змушує Таню заткнутися. Вона втухає, як слабкий язичок багаття, але по тупій мордяці бачу, що бажання триндіти її не покинуло. Ще кілька хвилин і буде перерва. Ще кілька клятих хвилин. Коли ж цей дебільний дзвоник?..
Кілька клятих, тягучих, повзучих, нестерпних хвилин!
Дивлюся у вікно: густе зелене листя закриває небо. Яке це дерево? Я ніколи не звертав уваги на вид дерев, які ростуть навколо нашого факультету.
Таня термосить мене за руку. Кидаю косий і недобрий погляд, вона, не звертаючи на мене увагу, з посмішкою на устах підсуває розкритий зошит, де на чистій сторінці нерівним почерком написано «що сьогодні робиш?».
Що я сьогодні роблю? — цікаве запитання. На абордаж вона йде по-серйозному, нічого не скажеш. Може її натягнути? — думаю про себе і пишу найперше, що приходить у голову: «сьогодні я собі не належу».
!!!
…я собі не належу — нормальна фішка! Таке ніколи не здогадаєшся придумати. Такі думки ніби звалюються з неба!
Пишу це під її запитанням.
Таня помітно втухає, більше до мене не говорить, але по її неспокійних оченятах, які шастають по аудиторії, бачу, що вона нудьгує. Вона ще час від часу кидає на мене важкий, тривалий погляд, але, мабуть, помітивши мою байдужість до неї, не наважується заговорити. Слава Богу.
Нарешті перерва. Підриваюся, як ненормальний, і разом з іншими студентами одразу прямую до дверей, перед якими справжня м'ясорубка: кілька десятків сцикух і типош прагнуть вийти в коридор, податися в буфет або на перекур.
На сьогодні досить: вирішую забити на наступні пари. Проштовхуюся через натовп студентів, по сходах спускаюся на перший поверх до виходу. Мені кортить випадково (випадково?) зустрітися з Олею, забрати її з пар і піти тинятися містечком. Підходжу до розкладу філологів, знаходжу графу її групи. В неї зараз «Втуп до мовознавства» в одній із аудиторій третього поверху.
Мабуть, це дуже цікаво.
Підіймаюся на третій поверх. Олю помічаю в глибині загального коридору, аж біля вікна. Вона тиняється з однією симпатичною сцикухою, яка натхненно говорить і захоплено вимахує руками. З Олею зустрічаюся поглядами. Бачу, як вона каже щось до подруги, від чого та кидає на мене швидкий погляд і таємниче посміхається.
— Привіт, — наближається у гарному настрої Оля, покинувши свою співрозмовницю й обертаючись, чи на нас ніхто бува не дивиться.
— Ходім, — беру її за руку.
— Куди? — здивовано запитує, але руку не вириває.
— Гуляти.
— Ти серйозно? Розширені оченята кліпають.
— Да. Пари нікуди не втечуть, — кажу і дивлюся їй в очі.
— Добре. Тільки візьму речі.
Оля зникає за дверима до аудиторії, її кілька хвилин нема, через що я починаю трішки нервувати й сперересердя дивитися час від часу на котли, але невдовзі вона виходить, на ходу запитаючи конспекти у світлий пакет. Радісно випалює «ходім».
Ходім — то ходім.
Виходимо на невелику алею, що тягнеться до мосту.
Вона дістає з пакета булочки, пригощає мене, каже, що їх пекла матір. їм булочки, хвалю — дуже смачні, а сам думаю про добротний борщ Ма-ман — з м'ясом, часником, заправлений сметаною. Батон, булочки, кефір, лапша — мене добряче дістали. З того часу як покинув рідну домівку, — єдиним моїм супутником стало постійне відчуття голоду. Сьогодні зранку навіть несподівано зробив велике відкриття — всі мої штани в поясі потроху стають заширокими.