Місто уповільненої дії

Дністровий Анатолій

ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, якщо тебе нема? Скоро в коридорі вимкнуть світло і ти навіки не встигнеш. Бо нема нічого страшнішого від темряви. Бо в темряві більше нічого не знатимеш. Хіба ти хочеш бути тим, ким не є? Де твої думки?

…твої думки…

…думки…

…мки…

16

До

мого обличчя торкається щось тепле й вологе. Очунюю від дикого холоду. Бачу величезного чорного пса, який гаряче хекає мені в обличчя і несподівано облизує щоку. Як не дивно — не страшно, це навіть виглядає як благодійництво. Невже пес розуміє, що я можу замерзнути, тому мене будить? «Собака — друг чєловєка» — згадую з швецького фільму. Пес обнюхує мене, крутиться, на мить зупиняється, і я дивлюся йому в очі. В нього дуже розумний і незрозумілий погляд, наче має багато чого мені сказати, але змушений навіки мовчати. Пес, добра душа, мабуть доганяє, що я намагаюся його збагнути, тому задля безпеки біжить геть, залишаючи мені чорне небо із зірками.

Навколо мертва тиша і ні душі. Згадую Вареного і його типош. Не тримаю на них зла, бо моє зло — моя кара, шо обертається чужим злом проти мене. Хіба я можу нарікати за те, що це трапилося? Просто Олю шкода, Боже, які в неї гарні очі! Маман… шкода, що все так банально.

…трохи холодний, зате пахучий сніг, ніжно лягає на землю, на тротуари й дороги, вкриваючи їх легкою пухнастою ковдрою. Випадкові подуви вітру, що прориваються через проходи між цегляними багатоповерховими коробками, не можуть його підхопити, як літній пил чи осіннє сухе листя. Не можуть його потривожити холодні руки повітря, які манять усе за собою, де огортають душі теплим сном, за межами якого вовтузяться невиразні, незграбні звуки, наче слабкі копії далеких відлунь, коли не можливо розрізнити, чи це виє собака, чи сміється веселий бандерлог перед телевізором, чи тремтять електро-дроти у повітрі, чи гудять мотори самотніх автомобілів, чи скриплять на протязі незмащені двері.

…солодке марево змушує склеюватись повіки і забувати про те, що всередині все палає різким, імпульсивним болем. Хочеться закурити, вдихнути із димом морозяного повітря і слухати шепіт дерев, чорне гілля якого тремтить наді мною, через яке просочується нічне чисте небо, тьмяніє, тьмяніє, поки не виростає в суцільну чорняву, млисту безмовність. Хочеться зараз курнути, хоча Геньо-доходяга — мій сусід із дев'ятого поверху, який вчиться в медусі, каже, що куріння всілякої мури дуже конкретно садить пам'ять і руйнує кору головного мозку.

Стуляю повіки і бачу розширені, теплі очі Олі, вони здається, промовляють, що все буде добре, і я їм вірю. Да. Треба повертатися, бо Маман й Оля просили довго не затримуватися, сьогодні вони, здається, печуть булочки.

Бачу Олю. Перед поглядом пам'яті несподівано постають перші дні нашого знайомства, лагідне і водночас сором'язливе обличчя Олі, несміливі кумедні очі, в яких намагався прочитати, що вона думає про мене, її стриманий ангельський голос… я здригався, коли вона промовляла моє ім'я. Багато б віддав, щоб ти не тривожилася, маленька!

Червень — вересень 2001,

січень — квітень 2002,

Київ