Місто уповільненої дії

Дністровий Анатолій

З першого її погляду помічаю, що моє місто їй подобається. Сонні стоїмо на ранковій безлюдній зупинці, очікуючи автобус. Дикий мороз. Ще не світає.

Оля виглядає втомленою, але усміхненою, роздивляється вузькі вулиці, невеликі дво— та триповерхові будинки з високими вікнами, котрі щільно туляться один до одного і через дошкульний холод видаються ніби покинутими. Вона горнеться до мене, несподівано зізнаюся собі, що приїзд Олі в моє місто, до мене додому є недаремним, не примхою чи забаганкою, що спала на думку від нудьги, коли більшість часу проводжу сам на сам зі своїми помислами. Відчуваю, що в мені поволі зароджується нове і раніше

не відоме ставлення до жінки, чого до цього часу не було: наче раптове прозріння, що звалюється на голову, так як спадок чи виграш у лотерею. Олі про це, звичайно, говорити не слід, бо ще хвіст розпустить, як та пава.

— У нас трохи простіше, — каже задумано, оглядаючи старі триповерхові будинки з високими вікнами.

За тридцять хвилин, протягом яких розповідав Олі про місця, пов'язані з моїми пригодами, доїжджаємо автобусом до спального району з дев'ятиповерхівок і старих хрущовок, де моя оселя.

Маман, яка з нагоди нашого приїзду піднялася ще близько шостої, коли радіо після нічної перерви озивається національним гімном, сприймає Олю бадьоро й ніби піднесено. За час нашої розлуки вона стала наче меншою, на обличчі з'явився сіруватий відтінок і кілька зайвих зморшок.

Вибираю вдалу нагоду, коли Оля знаходиться в іншій кімнаті, цілую Маман і кажу «прости мене, що не міг раніше приїхати». Вона дивиться на мене суворими, а проте трохи дитячими очима і сумно посміхається.

— Я все розумію.

— Я, здається, змінився.

— Я це помітила.

— Правда?

— Да. Ти став спокійнішим, — цілує мене в голову.

Дивлячись, як вона крутиться біля Олі, мені здається, що в неї зароджується нове зацікавлення та захоплення. Оля почувається трохи незручно, бо Маман постійно згадує багатьох моїх знайомих, які передають вітання, згадує окремих мантелеп і в Олі від цього морщиться лобик і пропадає настрій. Її безпідставні ревнощі знову оживають і починають вовтузитися, як комашня після зимової сплячки.

Цілими днями нудьгую, можу по кілька годин сидіти перед вікном і дивитися на біле марево, у якому потопають люди, дерева, будинки, автомобілі. Кілька разів разом блукав з Олею містом, виконував роль такого собі гіда — показував найцікавіші споруди, розповідав про окремі епізоди з історії. Оля дивувалася, що в нас нема пам'ятника Леніну. Хм, звісно, що нема. Розповідаю їй, що колись більшовики поставили пам'ятник вождю пролетаріата на місце пам'ятника Пілсудському, від якого зберігся постамент і на відкритті якого була моя бабця; вона згадувала, що коли з пам'ятника скидали покриття, то побачили, як, обійнявшись із Пілсудським, на коні спить безпритульний — шуму було ого-го!

— Я нещодавно дійшов висновку, що майже всі скульптори, які створюють пам'ятники, є дуже дотепними людьми.

— ?

— Да, да! Коли ще стояв «наш» Лєнін, простягаючи руку до готелю, то можна було побачити його болт, що визирав з-під плаща.

— Як?

— Отак! Якщо дивитися на нього під певним кутом зору, ставши позаду і зазираючи знизу, одна зі складок плаща, яка заокруглювалася, фантастично нагадувала конячу ковбасину, що мирно висіла між ногами.

— І його за це не посадили?

— Кого «його»?

— Ну, скульптора?

— Думаю, що ні. Пам'ятники мають свої пікантні деталі. Треба тільки знайти потрібний ракурс. Це, як із жінками, головне — правильний підхід.

Оля погрожує мені пальчиком, «нечемний», мовляв, дивись мені, ловелас. Показую їй наше озеро і вона від видовища в захопленні.

— Центр до Другої світової був значно симпатичніший, як стверджують старожили. Отам, де зараз універмаг, стояла найвища споруда в місті — довгий, шпилястий костел, його розбомбили, тільки фундамент вцілів — на нього й поставили універмаг. Ось ці сталінки, що ти бачиш по обидва боки центральної вулиці, — це вже повоєнні будинки, бо центр був зруйнований майже вщент.

Оля екскурсією задоволена. Завів її у піцерію і вона зізналася, що ніколи не пробувала піци.

Під час вечері ненароком згадуємо Тюлю і Маман несподівано для мене починає ридати.

— Такий гарний хлопець був! Він же там зіпсується, — плаче Маман. Розповідає, як прибігала його матір, коли їх тільки закрили, як рвала на собі волосся, бідна жінка, сумно киває головою Маман, її можна зрозуміти, обох втратила — старого і малого.

— Скільки йому впаяли?

— Здається шість. Боже, чого ж вам діти так не таланить. Грицько ваш, Циркуль… такий був високий і симпатичний хлопчина — зарізали, а ота дівчина, як її? — Мишка, — дитині все життя зіпсували, а вона така красива! — пауза. — А тепер ще Тюля! Діти мої, чого ж вам так погано ведеться! — важко ковтає вона свій біль і витирає хустинкою очі. — Невже й ви пропаще покоління? Пауза.

— Добре, що хоча б у вас все нормально. Я ж за вас дітки завжди думаю. Прокляте місто! Тільки й чую, що когось убили, когось посадили, а скільки дівчат гарних вивезли за кордон — у борделі! А скільки померло від наркотиків!

Кілька хвилин мовчимо. Маман втирає носа хустинкою.

— Кажуть, що в Роми й отого товстенького… — знову озивається Маман.

— У Бідона?

— Так-так, Бідона… у них усе добре. Дитятко скоро буде. Молодці. Вони також звідси виїхали, кудись у Карпати. Хай хоч вам усім щастить, — крізь сльози сміється Маман і йде на кухню.

Від згадки про Рому в мені знову все здригається і тремтить; важко сідаю на диван. Оживають старі почуття, які, наче підлі сектанти, до цієї миті поводилися законспіровано й не нагадували про себе. До мене повертається давня, втрачена ілюзія — бути з Ромою. Вона стає настільки реальною, що я починаю трохи боятися і водночас її прагнути. Хоча Рома схожа більше на химеру, не можу її чітко бачити.

Шєт!

Колишні почуття і душевні шмарклі, пов'язані з ними, — така лажа!

Маман і Оля на кухні. Маман, мабуть, хвалиться новим рецептом булочок, який вициганила в подруги Оксани. Ця жінка у випіканні всілякої смакоти — справжній профі (у неї четверо дітей, двоє з яких одружилися і зробили її бабусею). Маман і пані Оксана люблять деколи, як вони по-молодіжному кажуть, тусуватися: напекти пиріжків, тістечок, булочок, взяти літру гарного домашнього вина, увімкнути магнітофон або телевізор — і плескати язиками до пізньої ночі. Але тиждень тому пані Оксана поїхала в Італію на заробітки (майже половина жінок із західних областей за кордоном) і Маман сумувати прийшлося недовго.

Приїзд Олі врятував її від нестерпної самотності й нудьги. Маман буквально прилипла, як вона мабуть у думках каже, до «невісточки», тому Оля, хотіла того чи ні, опинилася з нею на короткій нозі. І тут настали повні гайки! Вони почали триндіти не лише про мої мудацькі заморочки («Олечко, дитинко, він такий незграбний, такий бовдур, сорочини не годен собі випрасувати, тобі важко буде з ним» — раптово чую уривок з їхньої розмови), а й про свої бабські таємниці, про які мабуть тільки Господь Бог відає.