Місто уповільненої дії
Шрифт:
Не уявляю, про що би зараз розмовляв, наприклад, із Булавкою, якби з ним випадково зустрівся на вулиці.
Думаю про час, проведений тут. Мене нудить від моєї групи, більшість якої — дівчата із навколишніх сіл та хуторів. Від них так смердить потом і менструацією, а ще погано помитими стопами-вставками до туфель, що не можу знаходитися з ними в приміщенні більше ніж годину, тому змушений тікати з лекцій, бо в аудиторії сидіти всі пари — це концтабір.
Зараз — на початку зими — трохи легше й у приміщеннях повітря свіжіше, оскільки через холод (ректор-жлоб не виділяє кошти на опалення, економить, козел) дівчата майже не скидають верхнього одягу і неприємні запахи не такі гострі, вони менше заповнюють приміщення і від них можна врятуватися,
Уже кілька місяців читаю «Метафізику» Арістотеля, яку мені подарував колись у машині Васі Булавки Тюля. Цей дядя-філософ так серйозно грузить, що я беруся за цю невдячну справу зрідка, коли зовсім нудно, натомість, читаю «простішу» — історичну та художню літературу. За те, що ношуся з томиком Арістотеля, одногрупниці дивляться на мене, як на повного придурка. Звичайно — вони ж читають Кінга і цю беліберду, яку пише, здається, Марініна.
Як не дивно, в цьому місті нема що робити: я лише спілкуюся з Олею або читаю. Зі мною навчається багато вузьколобих, вони ходять по університету купками по п'ять-шість чоловік, голосно регочуть, кричать в коридорах і матюкаються. Особливо люблять вони юрмитися у туалетах, де збираються на перервах, курять дешеві цигарки й плюють на підлогу.
Люблю, коли до мене додому приходить Оля зі своїми одногрупницями. Взагалі, з філологами — цікавіше, вони не такі тупі, як історики: розкуті, бадьорі й інтелектуально розвинутіші. Коли в мене перебої з хавчиком, я запрошую Олю з подругами в гості. Мантелепи, більшість із яких місцеві, зносять у моє лігво домашні страви — мариновані гриби, помідори, деруни з картоплі чи котлети, різноманітні салати, деколи смажені курячі стегенця, лимони, яблука, оливки, голландський сир, дрогобицьку ковбасу (яка смакота — ням-нямі),а ще біле або червоне вино — і ми часто робимо гучні застілля, під час яких вони багато говорять на інтелектуальні теми.
Марго — симпатична сцикуха з групи Олі — ще з жовтня на мене накинула оком і коли б я не виходив на перекур, вона не втрачала зручний момент — тут як тут. Звичайно, увага до мене — приємна фішка; одного разу, здається ще восени, коли було бабине літо, виявив слабкість і дав їй поссати за хатою, але вона це робила незграбно, тому я просто натягнув її стоячи. У мене тоді був такий мандраж, бо якби помітили, що нас нема і почали шукати, то невідомо, чим би все скінчилося. Ця мантелепа ще кілька разів приходила до мене посеред дня і я добряче полірував у її розкішному тілі свою торпеду. Скоро все припинилося, бо на моєму маленькому другові вискочила бородавка, через що я ходив наче сам не свій: у цей час якраз поволі капітулював неприступний бастіон Олі — вона вже сама мене прагнула без особливих штурмів з мого боку, а я мусив накладати на свій болт болгарську мазь, яку мені приписав на трипдачі лікар, до речі, мій земляк (такі зв'язки потрібні); він мене ще застеріг, щоб я був дуже обережним, бо по нашому університеті багато біди гуляє: «ти ж сам знаєш, встромити — завжди легко». Оля дивувалася, чому я вже два тижні її уникаю, чому не залишаємось наодинці. Коли клята бородавка засохла й відвалися, я знову взявся за обробку Олі, а від тієї хвойди Марго намагаюся триматися на відстані, бо не дай Боже… ще дізнається моя маленька…
У мойому барлозі минають прекрасні вечори. Подружки Олі помітно змінюються — кілька з них почали курити, пити міцні напої (на коньяк поки нема бабок, тому практикують водочкою), а деякі стали зовсім легковажними і трішки розпущеними (общага, однако, впливає). Грубку добряче розпалюю тільки в тих випадках, коли приходять вони. Через зимовий холод сплю одягнутим у светрі й спортивній шапці, зранку мій ніс, який залишається єдиним «неодягнутим» органом тіла — синій, як шнобель у пияка. Підкидаю дрова, хата за кілька годин добряче прогрівається (тепла вистачить аж до ранку), прикурюю й слухаю їхні голоси. Деякі з дівчат голосно читають вірші, я уважно вникаю у слова, але через думки ніяк не можу зосередитися. Мені подобається бути з ними. Вони говорять про сучасну літературу, сперечаються, раптом кличуть мене. Я викидаю недопалок і сідаю між ними. Одна з них, — здається, Марійка (моя дурнувата звичка забувати імена колись підведе) — несподівано запитує:
— А що ти читаєш?
Не знаю, що їй сказати. Виправдовуюсь: на превеликий жаль, мало обізнаний із сучасною літературою, бо люблю середні віки. Що я читав? З поезії — лише «Божественну комедію» Данте (таке можна написати тільки добряче дьорнувши — думаю про себе).
— Ми це будемо проходити на третьому курсі, — каже одна зі сцикух і трохи дивно дивиться на мене. Я вмикаю легку повільну музику, запалюю свічки. Танцюю з ними по черзі, від кожної пахне парфумами: солодкими, гострими, насиченими, геть негодящими. Від цього болить голова. Коли вони нарешті вирішують звалювати, я відчиняю вікна — аби провітрити помешкання, бо не люблю спати в приміщенні із «післязастільними» запахами. Проводжаю дівчат на центральну площу, де вони розповзаються по своїх барлогах, сідаю з Олею в автобус і ми їдемо до неї.
— На Новий рік ти поїдеш? — запитує вона зі смутком.
— Ми вже про це говорили…
— Так ти не передумав? — захоплено вигукує.
— Ні.
Вона притискається до мене щокою, я відчуваю, яка вона холодна від морозу, хочеться, щоб автобус їхав якомога довше. Оля розповідає, які страви готуватиме на свято. Ми рівно дихаємо, випускаючи з носа пару. Це мене трохи смішить і я кажу, що ми схожі на двох маленьких дракончиків.
10
Зранку отримую лист від Бідона, який для мене стає несподіванкою. З перших же слів — «Професор, привіт» — у мене починається мігреневий настрій і хочеться вити. Він пише, що адресу дістав у Маман, що вона за мене дуже переживає і не знає, як я даю собі раду серед чужих людей. Радісно й натхненно, щоправда з жахливими граматичними та стилістичними помилками, повідомляє про своє одруження з Романною, називає себе «найщасливіиюю людиною в нашій країні», бо «має все необхідне для життя».
Що означає: мати все необхідне для життя? Невже можна знати, що «необхідно»?
Бідон ділиться своїми планами на майбутнє, видно, що з нього вийде комерсант чи підприємець (гроші ніколи його не цуралися).
Отже, Рома з ним.
…(!!!).
Я заплющую очі і нічого не бачу… Хочу уявити обличчя Роми, але нічого не виходить. Сиджу на ліжку, як відморожений, лише ліниво повзу очима по предметах кімнати і нічого не думаю, наче в голові моїй — повне спустошення — без кольорів, без думок, без контурів — нічого виразного. Кілька разів перечитую цей безглуздий лист і шукаю відповідь на запитання «чому?».
«У нас скоро буде дитина. Рома дуже щаслива».
Вона дуже щаслива!
Звечора йду на телеграф, кілька разів набираю номер Роми, але в неї зайнято. Одного разу — ще на початку листопада — я телефонував до неї у суботу і вона підняла слухавку. «Алло?», «алло?», «говоріть» — чув її голос, але так і не наважився розпочати розмову, і врешті — гудки.
Виходжу з приміщення, в найближчому кіоску купую пиво й сідаю на лавці в невеликому парку біля Миколаївського собору. Згадую нас, але її не бачу. Те, що в моїх спогадах має бути на її місці, більше схоже на порожню, тьмяну оболонку з ледве зримими контурами Роми. Це навіть не спогад про людину, а спогад про неприємну пляму, яка мені до тепер ще трохи болить. Повз мене проходить гурт сцикух (о такій порі вони сповзаються. наче таргани, в міський будинок культури на скачки), шумлять і невдовзі знову покидають мою тишу. Я залишаюся на місці і не знаю, скільки часу вже тут сиджу. Повертаюся на телеграф, стовбичу у черзі — підвалило кілька студентів. Черга поволі розсмоктується, нарешті мені дають номерок на телефонну кабіну. Набираю, йдуть гудки виклику.