Місто уповільненої дії

Дністровий Анатолій

«Да — не повернуся», — раптом усвідомлюю, що справді — ні за які гроші не повернуся; від однієї думки, що — не дай Боже — життя змусить повертатися, — стає не по собі. Своє рідне місто, своє дитинство і юність у ньому сприймаю, як страшний кошмар, як неприємний сон, в якому все понуре й чуже, безлюдне й дике. Мені навіть не вкладається в голові, як там можна жити, працювати чи навчатися, як там минають дні і ночі; рідне місто — тьмяне, повільне, сонливе царство нудьги.

Не повернуся.

12

Ніяк не можу заснути. Виходжу в тамбур. Закурюю. Починає

боліти голова, мабуть, від безсоння й куріння. Вагонами трохи хитає, спираюся на стінку. Зі мною у тамбурі сорокарічний чоловік, він швидко курить і, не приховуючи сліз, плаче. Відчиняються вагонні двері. «Валік, пішли» — гукає його молода вродлива блондинка, мабуть дружина, але він не реагує.

— Сука, — каже він. Пауза.

— Що би ти зробив з тією сукою, якби вона тобі зрадила? — раптом звертається до мене. Його запитання так несподівано вривається у мої спогади, що не можу одразу нічого сказати. Він втуплюється в мене своїми розширеними вистражданими очима і я бачу, як йому важко.

— Причини цьому були? — запитую. Він зводить праву брову, потім опускає голову і довго думає.

— Причини?

— Да, — намагаюся підштовхнути його до сповіді, аби говорив він, а не я.

— Але ж вона мені зрадила! — впивається в мене своїми витріщеними, палаючими очима. — Як тебе звати?

— Олег.

— Олег, вона зрадила. Розумієш? — розводить руками в різні боки. — Після зради — жінки стають іншими. — Ще трохи бурмотить собі під ніс, поки не заходить у вагон, нічого не сказавши на прощання.

Через кілька хвилин у тамбурі знову з'являється блондинка. У неї подавлений, згаслий погляд. Жінка нервово курить, швидко потягуючи цигарку, тліюча кінцівка якої з кожною затяжкою видовжується і загострюється. Помічаю, що пальці жінки тремтять, вона задумано дивиться собі під ноги і мовчить. Раптом знову забігає той, що кілька хвилин тому від розпачу пускав шмарклі. Довго вивчає її обличчя, підійшовши упритул.

— Куриш? — 3 усієї сили б'є жінку в живіт. Вона, глухо йойкнувши, сповзає по стінці тамбура, а чоловік копає її ногами і сичить, що ти, шваль гуляща, треба було з тобою ще тоді розв'язатися, коли їздили в Казахстан. П'ятнадцять років життя! П'ятнадцять років! Сука! Забрала в мене половину життя! Чого мовчиш?! Коли повна жопа — тоді мовчиш?! Я вже давно б знайшов собі добру дівчину, з якою мав би дітей і яка мене завжди чекала вдома з роботи!

Не віриш?! Давно!!! Твоє місце — на панелі! На панелі! С-сука!

— Благаю, не треба… — скавулить вона, розпластавшись на запльованій підлозі тамбура, але я покидаю їх, аби більше не чути.

Повільно, аби нікого не збудити, зачиняю за собою двері купе. Старий дідок на верхній полиці важко сопе, від нього ще й досі тхне салом і цибулею, якими він вечеряв зі своїм десятилітнім внуком. Малий одразу в мене викликав підозру, бо нахабно намагався своїми бруднюшими руками хапати наші продукти, але мій камінний погляд його вчасно зупинив. Я змушував себе не звертати уваги на те, як це неспокійне створіння щоразу копало мене під столиком в коліно, особливо тоді, коли їв бутерброди з шинкою, які приготувала нам на дорогу Оліна матір.

Найгірше — тривожити людину, коли вона їсть. Обличчя Олі освітлене ліхтарем, який стоїть за вагонним вікном, — ми зупинилися на станції невеликого містечка.

Злегка нахиляюся до неї і повільно цілую заспане обличчя, мокре й трішки солонувате від поту. Мені раптом здається, що Оля пахне булочками, які півдня пекла разом із матір'ю задовго до відправлення нашого потягу. «На дорожку, діти» — усміхнулася матір. Якщо я колись одружуся з Олею, то в мене з роками буде товстенька дружина, — думаю про себе й посміхаюся. Товстенькі, здається, дуже спокійні, мало діють на нерви, не кумарять…

Дивлюся на нічні постаті людей за тьмяним склом, які поволі снують туди-сюди. Хриплуватий голос жінки вигукує «біляші, пиріжки з капустою, вареники з сиром», я помічаю її, вона стоїть, закутана в кожух, тупцює на місці у валянках, перед нею — великий дерев'яний ящик на коліщатах, з якого дістає покупцям пиріжки. її обличчя не можу розгледіти, зате бачу, як з рота вона випускає пару.

Який придурок буде їсти її пиріжки о третій ночі?

Оля важко перевертається на інший бік, мабуть, у неї неспокійний сон. Про що вона думає? Переживає за майбутню зустріч із моїм минулим? Лежить, закинувши руку за голову, ковдра сповзла, оголивши ноги, обережно накриваю її, цілую волосся. Оля солодко потягується і у сні посміхається до мене. Як ніколи спокійна. Раптом приходить думка, що більше такої миті не буде, більше не буде неземного, щасливого спокою, який Оля бачить у приємному безпам'ятстві; кутики її рота злегка здригаються.

Дивно: я ще ніколи не здогадувався, що сонна людина може бути радісною… мабуть мріє і теплі води спокою гойдають її — далеко-далеко — за межами цього потягу і сонних тіл у ньому.

Невже Оля буде зі мною?

Хочеться знати її сон. Трохи заздрісно (доброзичливо, звісно), що не можу бути із нею там, де нема цього світу. Приємно позіхаю, згорнувшись на верхній полиці клубочком, наче в материнській утробі, під монотонну музику поїзда. Зранку будемо вдома, побачимо радісну Маман, вона знову розпочне грандіозне пекарство, як у неї в таких випадках годиться.

Чомусь навертаються сльози, але не такі, як від горя чи болю.

Від чогось зовсім іншого.

Господи, я не бачив Маман стільки часу!

Третя ночі. Потяг поволі рушає. Не можу заснути на цій дурнуватій вузькій полиці. За вікном чорню-ща ніч, крізь морок якої пробиваються спершу невиразні квартали незнайомого міста, потім білі простори полів, укритих безмежними снігами, невеликі смуги скелетів дерев, поодинокі селища. Навіть не знаю, скільки часу дивлюся у вікно.

Безсоння — це бездонна дірка, в яку витікають думки і тривоги.

Стежу за спокійним обличчям Олі. Вона у сні прокидається, їй, мабуть, тісно на вагонній полиці.

Провідниця розкочегарює вагонну грубку, від чого почуваюся, наче в справжніх субтропіках. Через кожних десять-п'ятнадцять хвилин виходжу у тамбур. Згадую час, проведений в іншому місті, прекрасний час в іншому світі. Таке враження, наче минув великий період мого життя — принаймні, у моїх переживаннях — з того дня, як виїхав із рідної домівки.

13