Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
— Про злочинця допитують, Олексію Карповичу. Я поки що питаю про нього, як про свідка, який розплатився купюрою сотенної вартості, присланою ЦРУ.
— Ні, я ж відчуваю, ви його підозрюєте…
— Погано, якщо я дав вам підставу так думати… Я не маю права на підозру, це протизаконно… Скажіть, у вас ніколи не виникало якоїсь неприязні до когось із тих, з ким ви грали в Іванова у преферанс?
— Ні, — зразу ж відповів Шумяков. — Це нечесно: бувати в домі, де тобі хтось або щось не подобається…
— Поведінка ваших партнерів усі ці роки була бездоганна?
— Так… Мабуть… А втім, якось мене трохи вразила безапеляційність Єгора…
— Іванова?
— Так.
— У
— Він дуже люто нападав на свого колегу…
— Яхминцева?
Генерал глянув на Славіна по-новому, оцінююче:
— Вам і це відомо?
— Так.
— Я тоді сказав йому, що негаразд так злісно говорити про того, з ким працюєш… А Єгор відповів, що про гробаря думки він інакше говорити не вміє…
— А Кульков?
— По-моєму, Кульков підтримав мене… Правда, він попросив Єгора розповісти, яку нову ідею Яхминцев закопує…
— Іванов пояснив?
— Здається… Та він пояснив мовою рівнянь і формул, але ж це не мій фах, — генерал вимучено всміхнувся…
— Кульков добре орієнтується в тому, що робить Іванов?
— Звичайно… Колеги…
— Але Кульков, як я чув, не дуже ціниться, як учений… На докторську дисертацію так і не потягнув.
— Це якраз можна пояснити: завжди зі своїм шефом, то на випробуваннях, то на об'єктах, що будуються, а на себе в нього просто немає часу.
— А ви не пригадуєте чогось такого в характерах ваших партнерів, у їхній манері поведінки, у вчинках, словах, нарешті, що здивувало, обрадувало чи, навпаки, збентежило б вас?
— Ні. Я ж відповів: коли б мене щось одвернуло від людини, я не зміг би з нею більше спілкуватися, така вже в мене вдача… Якщо пориваю, то назавжди.
— Ви коли-небудь фотографувалися разом з партнерами?
— Ніко… Стривайте, стривайте, саме в п'ятницю Гени… Кульков приніс дзеркалку й зробив кілька знімків. З бліцем…
— Уперше за весь час знайомства?
— Уперше. Здається, вперше… Через мою професію я не дуже дозволяю себе фотографувати…
— Олексію Карповичу, будь ласка, спробуйте відновити по днях історію вашого знайомства з Кульковим і професором Івановим. Це дуже допомогло б мені в справі… Що ж до імовірності обміну Кульковим дрібних грошей на купюру сотенної вартості, я негайно займусь цим сьогодні ж… І останнє: якщо він раптом подзвонить вам протягом тих двох годин, поки ви ще не виїдете з Москви, будь ласка, розмовляйте з ним, як розмовляли завжди…
— Не обіцяю.
— Це необхідно.
— Не обіцяю, — повторив генерал. — Зробіть так, щоб мої телефони не працювали. Я знаю, що можу обіцяти, а чого не можу.
Полковник Груздєв доповідав тихим голосом, глухо покашлюючи, був, як завжди, — хоч мав невтомно-веселу вдачу, — неквапливий і розсудливий.
— Власне, нічого цікавого спостереження за Кульковим не дало, Віталію Всеволодовичу. Установи, в яких він побував за ці три дні, такі: Міністерство електроніки, авіаційної промисловості, Академія наук, Міністерство оборони, Держплан Союзу. Прізвища людей, з якими він зустрічався, додано, сорок п'ять чоловік, дуже шановані товариші. Коли він справді одержав сотенну асигнацію з ЦРУ І вона не потрапила до нього якось випадково, чого я аж ніяк не виключаю, то основні вузли ракетної проблематики Радянського Союзу стануть відомі Ленглі.
— Стануть? — перепитав Славін. — Чи відомі?
— Будь-яка відповідь на це запитання тепер носить непередбачений характер, Віталію Всеволодовичу.
— Хай буде так. Мені особливо добре думається, коли співрозмовник висуває міркування, протилежні моїм.
Груздєв сумно подивився на сигарету, яку крутив у пальцях (Славін не курив), і сказав:
— Коли вважати, що передачі розвідцентру ЦРУ невстановленому агентові почалися тиждень тому і їхня інтенсивність щодень зростає, значить, у Ленглі дуже поспішають. Це перша позиція. Весь цей тиждень наради в тих міністерствах, які відвідував Кульков, закінчувалися пізно ввечері, об одинадцятій. У вівторок і в четвер Кульков повернувся додому близько дванадцятої, супроводжував академіка Криловського на об'єкти… Можна припустити, що обмін інформацією було призначено на один з цих днів, але Кульков не міг узяти в Сокольниках контейнера, — через це зчинилася деяка паніка в стані наших підопічних, — виймання в Сокольниках контейнера людьми Юрса, що супроводжувалося одночасним викидом трьох машин розвідки з будинку посольства. Така друга позиція. Але третя позиція виявилася для нас програшною: колеги з ЦРУ все-таки змогли закласти контейнер, а їхній агент цей контейнер одержав…
— Я не назвав би цю позицію програшною, — заперечив Славін. — Вважаю, навпаки: завдяки тому, що ми попрацювали над закладеним у контейнері, в обіг вийшла мічена купюра. Ми натрапили на слід: від Іванова до Кулькова. Якщо ми зберемо неспростовні докази, що Кульков не здавав у банк карбованців чи дрібних грошей, — Славін усміхнувся, — міняючи їх на престижний стольник, — я й такого не маю права виключити, — якщо йому не позичив хтось цієї асигнації напередодні партії в преферанс у професора Іванова, тоді ми взяли бога за бороду.
Груздєв лагідно всміхнувся:
— У бога не було бороди, ледь вуса намічалися. Придивившись до справжнього іконопису, ви переконаєтесь: це прислів'я носить трохи богохульний характер…
— Зауваження прийняв, — погодився Славін. — Богохульствувати недобре. Вношу пропозицію: ваші люди знаходять усіх тих, з ким життя зводило Кулькова за останні двадцять, а то й двадцять п'ять років. Я назвав цей відрізок часу не випадково, бо Сергієнко сказав мені: коли слідчий Васильєв допитував інженера Ножкова, що проходив як свідок у справі Пеньковського, той згадав якогось Гену, котрий двічі грав у преферанс разом з полковником під час відпочинку в Сочі. «Молодий хлопець, здається, москвич, дуже ввічливий, прізвище мені невідоме». От і все. Пеньковський на допитах про цього Гену нічого не показав: «Мене оточувала тьма людей під час відпустки». І Гена тоді повис. Гена — це Геннадій, хіба не так? Якщо ваш підрозділ зіставить дати відпусток полковника Пеньковського з відпустками Кулькова, прогляне в Сочі прізвища всіх тих, хто відпочивав тоді разом з Голубом, ми, думаю, зможемо внести кілька додаткових штрихів у портрет Геннадія Олександровича. Ви згодні?
— Діло гаряче, Віталію Всеволодовичу, а завдання, яке ви ставите, забере дуже багато часу.
— А я вам дуже багато часу не даю. Я вам даю два дні. І не більше.
У двері постукали.
— Зайнятий, — роздратовано кинув Славін. — Трохи пізніше, будь ласка!
— Віталію Всеволодовичу, — благальним голосом сказала секретарка Людочка, — генерал Шумяков дзвонить по вече, нагальна справа. — Славін схопився з крісла, як хлопчисько, вибіг у приймальню, — коли проводив оперативні наради, всі телефони перемикав на секретаріат, — узяв трубку: