Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
— Не гнівайтесь на нього, — зітхнув Іванов. — За вільне трактування національного духу ховаються, як правило, беззахисні люди, невпевнені в собі, які сподіваються на рятівну множинність.
Славін усміхнувся:
— Мої слова.
— Я не честолюбний, — усміхнувся Іванов. — Вважаєте своїми, ну, і вважайте собі на здоров'я, хіба це так важливо, чиї зрештою.
— Я хочу вам запропонувати морозиво з варенням і тортиками… Як ви ставитесь до такої перспективи?
— Позитивно.
— Все-таки наше
— Нічого подібного! — заперечив Іванов. — Як на мене, найсмачніше морозиво у французів…
— Невже? — здивувався Славін. — Дивно, я думав, що в чому-чому, а в морозиві ми перегнали передові капіталістичні країни… Ви, до речі, де були за кордоном останній раз?
— До того, як мене четвертували?
— Ага.
— У Берліні.
— А перед цим?
— Не пригадую… Здається, в Будапешті…
— А в Парижі коли були?
— Коли мене ще до буржуїв пускали… В шістдесят першому, здається…
— А чому потім перестали пускати?
— Зайнявся новою темою… Закрита, як у нас кажуть… Ну і… Мене, до речі, це не дуже бентежить… Я тут люблю жити. Та й потім з нашими командировочними на Заході себе почуваєш, як бідний родич… Я в Альпах хотів піднятися на фунікулері, снігові поля подивитись, цікаво, то, знаєте, один квиток тридцять швейцарських франків коштував… Майже полонину того, що дають на день! Хай їм грець! Тут я людина, а там ходячий арифмометр: вештаєшся мимо вітрин і підраховуєш, що кому купити, а в номері жуй суху ковбасу! Сором… Я звик жити широко… Тут. Дома.
— Вас перестали пускати не тому, що ви зайнялися закритою темою, Георгію Яковичу, — сумно сказав Славін. — На вас анонімку написали… Дуже підлу. З цього все й закрутилось…
— Так їх на мене без упину пишуть, — Іванов стенув плечима. — Я звик. Людина до всього звикає… Це в молодості обурюються, шукають правди… А в моєму віці доводиться економити час; я тепер і в гори беру з собою роботу, і на море… Приємно на душі, коли працювати цікаво, кайф, як кажуть молоді.
— А хто ще працював над темою, аналогічною вашій?
— Біс його знає… Якось мене це не цікавило… Хотько працював, Улас Хотько, професор з Києва… Чудовий теоретик… Вайцман… Фіма Вайцман… От і все, здається…
— Але ж кандидатська майже на таку тему була в цього… Вилетіло з голови… Щось зв'язане з сумками…
Іванов розсміявся:
— У Кулькова? Сюжет з Чехова, кінське прізвище… Ні, дисертація Гени не варта уваги…
— Що, не цікава?
Невловима посмішка промайнула на тонких, жорсткого обрису губах Іванова; що ж він відповість, подумав Славін; сам же йому писав дисертацію…
— Важко сказати, — Іванов покуштував морозиво, задоволено кивнув. — Між іншим, справді дуже смачне, я такого сорту не їв, беру на озброєння… Що ж до дисертації Кулькова… Гена більше організатор…
— По старій дружбі?
— Знову-таки на ваше запитання відповісти нелегко… Гена належить до того типу людей, з якими не можна дружити… Він зручна, дуже славна, зручна людина, але друг…
— По-моєму, «славна людина» цілком може бути синонімом поняття «друг».
— Ви добре відчуваєте слово, — сказав Іванов. — Ваша правда, я вжив не те слово. Хіба у вас немає таких знайомих, які дзюркотять, не дратують вас, розповідають новини, готові зробити послугу? €, звичайно… І ви їм також, — у міру сил, — готові допомогти…
— Слухайте, а ви йому часто ключ від своєї квартири давали? — несподівано для самого себе спитав Славін і зразу ж пошкодував про це.
— Не ваше діло, — грубо відповів Іванов і глянув на Славіна з подивом і погано прихованою неприязню. — Нетактовно ставити такі запитання.
— Я не посмів би поставити вам це безтактне запитання — ви маєте рацію, воно справді некоректне, — якби анонімку про те, що ви є прихована антирадянська людина, не надрукували на вашій машинці…
— Що?! — Іванов навіть відкинувся на спинку стільця.
— Саме так.
— Не може бути.
— Я кажу правду.
— Не може бути, — повторив Іванов. — І потім — звідки вам це відомо? Хто вам міг сказати, що анонімку надруковано на моїй же машинці? Цим слідство займається, а ви…
— А я? — спитав Славін.
Іванов відсунув від себе морозиво.
— Знаєте, мені щось не хочеться з вами розмовляти. Точніше, мені раптом перехотілося з вами розмовляти.
Славін витяг з кишені аркушик, на якому було надруковано непідписаний текст: «антирадянські висловлювання, анекдоти, пиятики, цинізм», і мовчки подав Іванову.
— На це витрачено багато годин роботи в архівах, Георгію Яковичу… Так що, будь ласка, змініть гнів на милість.
— Не хочу читати всяку гидоту, — вперто повторив Іванов, але в голосі його вже не було тієї раптової відчуженості.
— Погляньте на дату, Георгію Яковичу, — попросив Славін, — тільки на дату.
— Ну й що? — Іванов надів окуляри, подивився на число, місяць і рік. — Ну й що? Подивився. У цей день новий Ейнштейн народився? А може, Чайковський?
— Ні. Наступного дня вас усунули від академіка Криловського, ось що тоді сталося. А його самого зробили — через місяць після цього — консультантом уряду з ракетної техніки… І працювати з ним почав Кульков.
Іванов підсунув до себе морозиво, взяв товстими пальцями, схожими на сосиски, сухий шматочок торта, вмочив його в розталі вершки, облизав, наче кіт, і сказав: