Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
Вставши з підлоги, Кульков тяжко зітхнув, потер обличчя долонями й відповів:
— Операція «Ліберті» полягає в тому, щоб за цим умовним сигналом мій безпосередній керівник з ЦРУ Гаррі Сайтон приїхав у столицю Німецької Демократичної Республіки і там нелегально зустрівся зі мною.
— Навіщо?
— Для обговорення варіантів мого переїзду на Захід.
— А які варіанти можливі?
— Перший варіант: він вручає мені американський паспорт і квиток на поїзд… Другий: літаком, але через третю країну, найімовірніше африканського континенту…
— Ви добре пам'ятаєте Гаррі Сайгона?
— Так! Я зразу ж упізнаю його! Ви захопите його з доказами!
— Ви маєте на увазі американський паспорт з вашою фотографією?
— Звичайно.
— Де
— Уперше в Парижі, коли він передав мені цей триклятущий чемодан.
— А вдруге?
— Через рік… У Женеві… Саме він запропонував мені усунути Георгія Яковича з тієї посади, де той тоді працював…
— Він розмовляв з вами про Пеньковського?
— Так.
— Коли?
— Практично під час кожної з цих зустрічей.
— Він казав вам, що Пеньковський їхній агент?
— Ні.
— Впевнені?
— Звичайно.
— Що його цікавило в Пеньковському?
— Все.
— А що ви йому відповідали?
— Я?
— Ну, звісно, не я, — посміхнувся Славін. — Я знав би, що йому треба відповісти.
— Я намагався давати обтічні відповіді.
— Чому?
— Не знаю… Я боявся Пеньковського… Я думав, що це перевірка…
— Ви думали, що це перевірка, — знову повторив Славін і, не кваплячись, майже по складах запитав: — Скажіть, а скільки варіантів і значень дав цей Сайтон для використання слова «Ліберті» в шифровці?
Обличчя Кулькова знову потекло; Славін зрозумів, що вгадав; бійся везіння спочатку, згадав він слова Абеля, той часто повторював саме цю фразу; зараз Кульков поставить якесь запитання, щоб виграти час.
— Що ви маєте на увазі? — спитав нарешті Кульков, облизавши сухі губи.
— Нічого, — втомлено відповів Славін, — абсолютно нічого. Але від того, як ви відповісте, залежить тільки одне: чи повірю я вам, чи ні. Конкретно: приймемо ми вашу пропозицію про поїздку в Берлін чи відхилимо… Не поспішайте говорити… Йдіть у камеру й подумайте…
… На повідомлення Кулькова, яке він заклав у контейнер-тайник, — звичайно, під контролем контррозвідників — і яке взяв через п'ятнадцять хвилин Роберт Юрс, радіо-відповідь, як це бувало раніше, того ж дня не надійшла.
КДБ не знало, що негайно після прочитання інформації «Н-52» московська резидентура ЦРУ надіслала в Ленглі шифрограму: одна з цифр написана «Н-52» таким чином, як було обумовлено заздалегідь, — на випадок його провалу.
… Прочитавши розшифроване повідомлення, ЗДРО простяг ноги, закинув руки за голову й заплющив очі, він не знав, радіти цій новині чи сумувати; будь-який агент приречений, тільки коли це трапиться; зараз важливо інше: чи настав час, коли вигідний провал «Н-52» і, відповідно, розиграш «Ліберті», чи цей час ще не настав; рано, пізно, ие встиг, поспішив, — значення не має; час настав чи ні, ось у чому річ…
… Кузані подзвонив Степанову; довго слухав гудки, тільки потім зрозумів, що його немає, поїхав; ти ж сам віддав йому машину; голова зовсім не варить, ось що значить шок.
Він дав відбій; посидів замислено з трубкою в чавунній руці; якщо я приречений на те, щоб бути сьогодні самотнім, нап'юсь, як тварюка, а мої ліки від серцевих перебоїв скінчилися, серце розірветься, прикро; жаль Стіва; пиндючиться, але ж дитина, я йому ще років три потрібен, поки там захистить докторську й одержить місце в хорошому інституті… На жаль, без галантерейника з мафії Равіньйолі, «почесного консула» Італії у Лос-Анджелесі, нічогісінько не вийде… Та ні, чому ж, заперечив він собі, рано чи пізно вийде, Стів дуже талановитий математик. Тільки шкода часу… На те, щоб зайняти плацдарм у нього — без моєї допомоги — піде зайвих п'ять, а то й шість років, а їх не повернеш… У його літа не думають про те, що прогаяного не надолужиш, це тільки в моєму віці близько бачиш безокий жах цієї непоправності, особливо коли спостерігаєш розкопки, де вчені промірюють черепочки… А може, це череп якогось Моцарта? Антропологів не цікавить, що було всередині, вони судять про вигляд по черепу та по кістках, логіки…
Кузані набрав номер, відповіла дівчина.
— Добрий вечір, — сказав він, — де ваш колега?
— О мосьє, в мене три колеги! Який вас цікавить?
— Той що вчився у Штатах.
— Це Жюль! Хвилинку, я покличу його! Він п'є каву в барі…
Жюль узяв трубку через кілька секунд; він біг, чи що, подумав Кузані; потім зрозумів: дівчина перемкнула телефон на бар, — вони тепер, як і ми, наскрізь телефонізувалися, навіть у туалетах поставили апарати.
— Послухайте, — сказав Кузані, — тут у вас у місті є «колл-герлс» [13] ?
13
«Колл-герлс» — дівчата, яких викликають по телефону в номер готелю.
— Я маю подивитися вечірню газету, сер, — відповів Жюль. — Там повинні бути номери телефонів… Який тип вам більше до вподоби? Блондинка? Брюнетка?
— Ви хоча б при вашій колезі не говорили, — зауважив Кузані, — вона ж зовсім молоденька…
— У неї двоє дітей, — розсміявся Жюль. — І потім, це нормально: мужчина, одірваний від домашнього вогнища, має право знайти заспокоєння в товаристві подружки…
… Прийшла висока, дуже красива жінка років двадцяти шести, одягнена визивно розкішно; англійської не знала зовсім.
— А як у вас з італійською? — Кузані примусив себе всміхнутися. — Розумієте?
— О, тільки трошки! Але ж ви запросили мене не для того, щоб виголошувати переді мною промови, — жінка всміхнулася. — Мене звуть Ані, добрий вечір…
— Я хочу запросити вас повечеряти, — сказав Кузані. — У найкращий ресторан.
— Що?! — обличчя жінки якось змінилося, здригнулось; під пластом гриму Кузані побачив розгубленість; очі в неї гарні, тільки навіщо, дурепа, наквацяла на лобі та щоках золотих мушок? Це ж вульгарно. Хоча хтось йому говорив, що саме вульгарність приваблює чоловіків, вони тоді не відчувають скованості… Ти хотів, щоб на телефонний виклик відгукнулася магістр філософії, спитав він себе. Попроси її зняти цей жахливий грим, у неї круглі, гарні очі й чудовий овал обличчя… А потім зійди вниз, виклич таксі і їдь до міста, туди, де реве музика і дуже багато людей; коли ти не самотній, тоді не так страшно, нема гнітючого відчуття приреченості; ця Ані нещасна, порочна жінка, але і в ній живе її одвічне — ніжність… Ось ти й доторкнись до неї… Тобі зараз потрібна довірлива ніжність жінки, тільки це і нічого більше. Завтра вранці почнеться робота, повернеться Степанов, аби тільки сьогодні не бути самотнім; якось Дмитро читав вірші російського поета: «Те, кто болели, знают тяжесть ночных минут, утром не умирают, утром опять живут». Чудові рядки… Ми зовсім не знаємо російської поезії, цивілізовані дикуни.
— Я хочу запросити вас повечеряти, — повторив Кузані, — в найкращий ресторан…
— Оце так, — Ані роблено посміхнулася. — До котрої години я вам потрібна в ресторані?
— А біс його знає. Поки не виженуть. Підемо останніми.
— О першій годині ночі я мушу поїхати…
— Чому? А втім, пробачте за моє запитання, воно нетактовне… Мабуть, пов'язане з сім'єю? Дитина?
Ані похитала головою, розглядаючи Кузані своїми круглими чорними очима:
— Ні, не дитина… Взагалі, я можу й затриматися, але вам доведеться оплатити неустойку… О першій годині ночі я повинна бути в іншому місці…