Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
Кузані перепинив його:
— Чого ви такий прудкий? Вислухайте до кінця. Я прекрасно знаю, що ви живете під окупаційним статутом… Ви озброюєтесь телекамерою і знімаєте осіб, які спостерігатимуть у біноклі за подією, що має статися в НДР. Ви також фотографуєте номер машини, на якій ці люди під'їдуть до зонального кордону, це мене надзвичайно цікавить…
— Можливо, там буде не одна машина, — озвався Степанов. — Треба буде простежити маршрут кількох автомобілів.
— Думаю, вони поїдуть в аеропорт, — сказав Кузані. — Мене цікавить фотоматеріал
— А як ви мені це скажете, хотів би я знати? Полетите разом зі мною й Францом?
— Ні. Я не полечу з вами. Я дам вам свій телефон у готелі «Кемпінський». І чекатиму вашого дзвінка.
— Ви розумієте, скільки може коштувати така операція?
— Думаю, дорого.
— Франц, — Прошке обернувся до свого помічника, який ішов за ним невідступно, — будь ласка, поцікавтесь вечірніми рейсами літаків… Їх, здається, дванадцять… Замовте квитки… На наші імена… на всі рейси.
Кузані й Степанов перезирнулись: у хлопця є хватка.
— Повернемося до оплати цієї роботи, — сказав Прошке.
— Я розумію, що це дорого, — повторив Кузані.
— Це не просто дорого, містер… Це дуже дорого.
— Я оплачу витрати. Про квитки на літаки, оренду машин і номери в готелях я не кажу, само собою зрозуміло. Прошу тільки не брати квитків першого класу, не орендувати «ягуарів» чи «ролс-ройсів» і не поселятися в люксових готелях.
Прошке спитав:
— Чи довго я маю топтати людей, які вас цікавлять?
— Не знаю, — відповів Кузані, подивившись на Степанова. — Поки що не знаю.
— А коли вони кудись зникнуть, це позначиться на моєму гонорарі?
— Скільки ви візьмете за роботу? — спитав Кузані.
— Я не знаю ступеня підготовленості об'єктів спостереження…
Степанов упевнено відповів:
— Найвищий.
Прошке поцікавився:
— Маєте якусь інформацію?
— Те, що в мене з'явиться, буде вручено вам на аеродромі, коли ви передасте містеру Кузані знімки, зроблені на місці…
Кузані зітхнув, пояснивши Прошке:
— Російський комплекс — зайва підозрілість, нічого не вдієш…
— Нічого не вдієш, — повторив Прошке. — Що ж, сьогоднішня фотооперація — дві тисячі, перші два дні нашого подорожування-погоні коштуватимуть тисячу сімсот марок… Тисяча мені, сімсот Францу… Наступні дні я хотів би одержувати по дві тисячі п'ятсот, — це, звичайно, багато, дуже багато, але все-таки справедливо.
— Дуже дорого, — сказав Кузані. Степанов похитав головою:
— Ні, Юджин, це за правилами. Пану Прошке треба буде дивитися не за коханцями… Риск великий, ми не повинні приховувати цього, нечесно, а ніщо так високо
— Де тут можна поміняти гроші на дрібні? — спитав Кузані. — Мені треба подзвонити в Голлівуд.
— В «Ля Боке», — відповів Прошке. — Наміняють, скільки хочете.
В ресторані було порожньо; вусатий італієць, який наслідував засновника ресторану (той купив будинок на Корсіці, добре заробивши під час західноберлінського буму, — середина сімдесятих, розрядка; поклав долари в швейцарський банк, одержує десять процентів річних, щасливець), ліниво підійшов до каси, вигріб жменю п'ятимарочних монет, висипав їх у кишеню Кузані, й сказав:
— Ви мені винні дев'яносто папірців, можливо, я втрачу на цьому п'ять марок, а коли й виграю, то сущу дрібницю, лічити — дорожче.
— Ви виграли десять марок, — меланхолійно зауважив Прошке. — Я підрахував, Карло. Ви висипали рівно вісімдесят марок, вигідний бізнес.
Кузані й Степанов перезирнулися; Кузані ледь посміхнувся, підморгнув росіянинові; хлопець хоч куди; коли спустилися в туалет, де стояли два автомати, один міський, другий міжнародний, Степанов сказав:
— Пане Прошке, якщо ви працюватимете так чітко, як зараз рахували гроші, тоді про завершення справи можна не хвилюватися.
— Ви так думаєте? — Прошке позіхнув, прикривши рукою рота, що став круглим, наче вхід у тунель. — Добре, коли так. Насправді ж Карло програв, він сипонув вам дев'яносто п'ять марок, але я не терплю штучок, — гроші треба рахувати.
Кузані набрав голлівудськнй номер продюсера Грінберга; той, на щастя, був дома; різниця в часі, там ще пізній вечір; хоч наша куля й невелика, але різна.
— Привіт, Стів, це я.
— Ти вже в Берліні? — спитав Грінберг.
— Еге ж.
— 11у то як?
— Може бути цікаво.
— Зйомка прихованою камерою?
— Боюся, що ні. Телевік. Але такі фото дуже добре монтуються, Стів, це дає більшу достовірність, ніж кінозйомка, та й потім тутешніх клієнтів на камеру не знімеш, нема часу і, судячи з усього, надто рисковано.
— Тобі видніше. Скільки це мені обійдеться?
— Оплата їхнього номера в готелях…
Прошке підняв палець:
— Ні, ні, двох номерів, будь ласка! Франц хропе, і, крім того, я звик засинати з жінкою, стрес треба знімати не віскі, а дівкою.
Кузані різко обернувся до нього:
— Вам і дівку оплачувати?
Прошке якусь мить подумав і відповів:
— Ні, це не входить у контракт.
Кузані спитав Грінберга:
— Ти чув?
— Чув. Скільки все це коштуватиме? Назви суму, я відповім тобі «так» чи «ні».
— Ти відповіси «так», Стів.
— Спочатку нехай він назве суму, — повторив Грінберг.
— Це може коштувати плюс мінус дванадцять тисяч доларів.
Прошке похитав головою:
— Ні, неправильно. А якщо люди, котрі цікавлять вас, полетять у Штати? Чілі? Чи на Мадагаскар? Нехай він перекаже п'ятнадцять тисяч.