Міжконтинентальний вузол

Семенов Юлиан Семенович

— Він говорить, що треба переказати п'ятнадцять тисяч, Стів.

— Нереально, — відповів Грінберг. — Максимум, на що я можу піти, це шість тисяч. Марка все ще падає, отже, так чи інакше, йому вигідно, він погодиться…

Кузані обернувся до Прошке:

— Мій продюсер згоден заплатити шість тисяч доларів. Прошке похитав головою:

— Це несерйозно, містер.

— Добре, але ж скиньте хоч скільки-небудь, — став благати Кузані.

Прошке пожував губами й трохи розгублено шморгнув носом:

— Добре, чорт з ним, нехай переказує чотирнадцять тисяч.

Кузані повторив у трубку:

— Він згоден на чотирнадцять.

— Це нереально, Юджин! Чотирнадцять тисяч баків за двадцять фотографій?! Мін хоче зірвати куш на смаленому! Знайди когось іще і зразу називай суму: «Мій продюсер згоден переказати вам сім з половиною тисяч і ні цента більше, ціна остаточна».

— Почекай, —

Кузані знову обернувся до Прошке. — Сім з половиною тисяч. Він каже, що заплатить сім з половиною. тисяч…

— Повторюю: я полюватиму не за зрадливою жінкою. Він знає, про кого йде мова?

— Добре, Стів, — сказав Кузані, — домовимося так: я йду на риск… Сім з половиною тисяч платиш ти, а решту, шість тисяч, вирахуєш з мого гонорару.

— Не роби дурниць! Він обдере тебе…

— Стів, зроби те, що я прошу…

Прошке написав на серветці номер телекса:

— Нехай перекаже тринадцять тисяч зараз же у мій банк, рахунок шістнадцять двадцять три чотириста п'ять.

Кузані повторив, Грінберг роздратовано кинув:

— Почекай, я встану з ліжка… Ну, диктуй…

— І нехай надішле підтвердження по моєму телексу, — сказав Прошке. — Берлін, дев'яносто сім сімдесят два, «Правейт лебенс бюро». Я хочу мати підтвердження негайно, — він подивився на годинник, — бо через годину я повинен розпочати роботу… І — останнє: коли ви мені назвете адресу, де я повинен вести фотозйомку?

Темп — III

О шістнадцятій годині вечора мимо Кулькова, що сидів на лавочці біля станції метро «Фрідріхштрасе», після телефонного дзвінка, який він заздалегідь зробив з автомата, повільно проїхала старенька машина марки «Фольксваген» з військовим номером підрозділу МПС США, розквартированого в Західному Берліні.

Через годину, коли Кульков ішов до виходу з метро «Ляйпцігерштрасе», два п'яні турки на високих підборах, у вузьких штанях, що обтягували сідииці й були розкльошені донизу, штовхнули його в бік, і він відчув, як у кишеню піджака щось упхнули; група Гречаєва, спостерігаючи за ним разом із співробітниками контррозвідки НДР, помітила, що цим предметом був конверт; дуже тонкий; авіапошта Болгарії; марку погашено в Софії.

… Через двадцять дві хвилини турки перейшли державний кордон НДР із Західним Берліном на станції метро «Фрідріхштрасе»; офіцер, який перевіряв їхні перепустки, повідомив контррозвідників, що Махмет Шаабі й Абдулла Кіжа були тверезі, але трохи афектовані; в інтересах операції спостереження не вели.

У Західному Берліні вони пересіли на лінію, що вела до «Клей-алеї»; штаб-квартира окупаційних військ США; однак до резидента ЦРУ не пішли; на вулиці Махмета Шаабі підібрав пошарпаний «Мерседес-230» й одвіз у невеличкий особняк на Фогельштрасе; будинок належав фармацевтові Ріхарду Різенбауму — конспіративна явка регіонального відділу військової розвідки.

Після тридцятихвилинної розмови Махмет Шаабі вийшов з особняка й подався в Кройцберг; там у будинку, де містився магазин радіоапаратури, що працював в основному на турецьких емігрантів, на другому поверсі, в квартирі сім була явка одного з керівників «сірих вовків», так звана «група-зет»; разом з ним поїхав до кордону; залишили «фольксваген» біля звалища старих автомобілів; піднялися на п'ятий поверх напівпорожнього, зруйнованого ще з часів війни будинку; тут на ім'я «художника Рікенброка» тиждень тому найняли ательє? звідти було добре видно територію НДР, особливо Зауер-штрасе (а не Беренштрасе, як говорив Кульков у Москві), куди — згідно з інструкцією, яку впхнули в кишеню Кулькову, — він мав з'явитися о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин, обстрижений наголо: «Треба буде перейти кордон, вас забере наш спільний друг, але спочатку вам необхідно вкинути о сімнадцятій годині листа, що додається, переписавши його заздалегідь від руки, у поштову скриньку квартири. Це сигнал, який означає, що ви будете в умовленому місці на Зауерштрасе в призначений час». Називалася адреса: Ляйпцігерштрасе, навскоси від ресторану «Софія»; про те, що там живе представник газети «Чікаго Сан», і тим більше, що людина ця зв'язана із службою, не згадувалося.

Лист, який треба було переписати від руки, містив такий текст: «Я, кандидат фізико-математичних наук Геннадій Олександрович Кульков, протягом п'яти років працював пліч-о-пліч з провідним ракетобудівником Радянського Союзу академіком Криловським. На моїх очах створювали ракети ОС-20 і вивозили в країни-сателіти, щоб стаціонувати

їх там проти Заходу. За участь у створенні цієї ракети я був удостоєний Державної премії СРСР і нагороджений орденом «Знак пошани». Я був твердо переконаний, що ракетна зброя необхідна моїй країні, щоб відбити удар «американської вояччини». Але останнім часом я став свідком трьох секретних нарад, які відкрили мені очі на все, що відбувається: правителі Радянського Союзу, які на словах виступають за мир і роззброєння, злісно критикуючи Америку, зараз, під час проведення переговорів у Женеві, прийняли новий, надзвичайно секретний план, за яким уже тепер, — в обстановці цілковитої таємниці, — в Росії розпочато новий виток гонки ракетних озброєнь. Саме тому я прийняв гірке рішення покинути Батьківщину, щоб відкрито попередити народи всього світу про те, що їм готує Кремль. Тактика проведення переговорів у Женеві радянською делегацією є тактикою безчесного зволікання, аби виграти час. Світ у небезпеці. Чесні люди землі повинні сказати своє слово на захист цивілізації. Я усвідомлюю, на який риск іду, намагаючись вирватися із-за «залізної завіси», розумію, що не виключена можливість мого арешту КДБ і контррозвідкою НДР, тому я вирішив передати цю заяву в пресу ще до того, як спробую перейти у вільний світ. Геннадій Кульков».

… Другий турок, Кіжа, від фармацевта Різенбаума виїхав у район Ванзее; будинок сім на Моцартштрасе; піднявся в квартиру два на третьому поверсі.

Її орендував Луїджі Мачеллі, який очолював «групу-7», зв'язану з масонською ложею «П-2».

… Славін і Конрад Фукс, — генерал-майор контррозвідки НДР, давній друг, разом закінчували аспірантуру в університеті, — сиділи на телефонах; повідомлення надходили щохвилини.

— Якби коли-небудь ваші чи наші кінематографісти вирішили зняти фільм про це, — сказав Славін, — їм би не повірили…

— Залежить від того, як зняти, — всміхнувся Фукс.

— Я маю на увазі інше: ні ти, ні я не куримо. 1 на столі немає пляшки; ні ти, ні я не хворіємо на виразку шлунка, — що в кіно дуже полюбляють, бо це робить образ теплішим; страждання потрібне широкому глядачеві… І, звичайно, не обходиться без ревнивої дружини…

— Ти так і не одружився, Віталію?

— Ні.

— Можна запитати?

Славін усміхнувся:

— Ти хочеш запитати: «Чому»?

— Саме так.

— Знаєш, я на це запитання нікому не відповідаю… Ні, ні, — помітивши щось в очах Фукса, зітхнув він, — тобі я відповім, Коні… Я упустив час… Українці, розмовляючи з тобою по телефону, питають: «Ти сам»? Це означає: «Ти один»? По-українськи, до речі, звучить — з точки зору філософії — точніше: «один» — це кількість, «сам» — якість людини; у нас дуже популярне слово «самість», на ньому стоїть російська філософська школа кінця минулого століття… Якщо чоловік одружився в тому віці, коли й належить, у молодості, або є сумісність, яка, на жаль, трапляється рідко, тоді пару жде щастя, коли ж вони в чомусь різняться — розумом зійшлися, а темпераментом ні, чи в ліжку не ладиться, теж, між іншим, фактор важливий, — ось тобі й розлучення… А я завжди сам: спочатку тому, що маму дуже любив, подруги якось не вписувалися в її уяву про те, якою має бути моя дружина, потім закрутила робота; не встиг оглянутися — вже святки, а там, дивись, і Новий рік, іде сніг, іде сніг…

— Віршами заговорив? — усміхнувся Фукс.

— Це більше, ніж вірші, — відповів Славін. — Це Пастернак… Думаю, одружившись тепер, я завдам болю жінці, яка ввійде у мій дім. Я звик жити так, як звик. Я зустрічаюся з чарівною подругою, але різниця у віці надто велика. Часу на приладжування не лишилося, Коні, а в організації сім'ї найголовніше — приладитися, як там не крути…

— Зараз подзвонять, — Фукс кивнув на телефони. — Чує моє серце.

— І моє.

— Я став побоюватись інтуїції. Мабуть, саме професія накладає найбільший відбиток на характер людини… Анна Зегерс якось розповідала мені, що від роману до роману їй хотілося писати дедалі більше й більше, розуміла, що часу вже мало, відпочити б, так ні, робота засмоктала… А в молодості, сумно додала вона, здавалося, що попереду ще багато років, встигну… Тільки професія по-справжньому створює людину, якщо, звичайно, вона правильно вибрала професію… В мене, знаєш, ремонт робив столяр… Зіггі… Чудовий майстер, але якийсь неповороткий. Я його якось запитав, чому так повільно працює? А він відповів: «Музику люблю». Я спочатку не зрозумів, перепитав. «Коли маєш справу з деревом, — пояснив він, — заглиблюєшся в музику; адже недаремно і рояль, і скрипка, і гітара зроблені з різних порід; кожне дерево по-своєму зберігає сонце, дощ і вітер…»