Маґнат
Шрифт:
— Чи не поможе мені вашмосць віднадити сього добродія? Набрид він мені своїми балачками. Я прикинусь, ніби маю пильну справу до пана.
Я зрозумів, що він не відчепиться, та й, по правді кажучи, доводити щось чоловікові напідпитку — тяжке і прикре діло.
— Чого ж ні? — знизав я плечима.
— То ходімо ближче до конюшні.
Ми підійшли і стали там проходжатись. Знаючи гострий язик і непривітність пана секретаря, я не хотів обзиватись перший, а йому, видно, було ліньки, тільки сопів. Нарешті я не витримав і спитав:
— Чи
Стах відразу стрепенувся, як сонний пташок, якому під ніс насипали зерна.
— Хто попросив?
— Один чоловік, добрий і зичливий до мене. Я після похорону ясновельможного забираюся звідси, то хочу лишити похресниці гарну пам’ятку, бо хтозна, чи побачу її колись.
— Ну, се залежить від статків…
— Дитини чи моїх?
— Дитини. Якщо родичі підлого стану, а такі люблять просити шляхтичів потримати дитину до хреста, то вистачить корови.
Я замахав руками.
— Корова не буде вічно жити, а той чоловік, хоч і простого стану, але сина оженив зі шляхтянкою.
— Яць із Тарнави?
— Так, той, хто врятував мені життя.
— Ну, сей хлоп не простий! Великий багач. Має табун коней і повно поля, ще, кажуть, частку від соляної криниці. Тут корова справді не потрібна, треба щось гонорове. Золото. У нас торгують ним вірмени. Але ні! Пощо панові йти до них, коли в мене є щось. Кульчики перлові. З самого Львова!
Кинувши швидкий погляд на конюхів, що стояли неподалік, секретар прошепотів мені на вухо:
— Я відпродам сі кульчики пану. Маю їх у себе. За 15 злотих. За скільки купив, за стільки й продаю.
Пам’ятаючи, що у нетверезого чоловіка язик теліпається, як шмата на вітрі, я розгубився. Бо не скидався сей непривітний і нарваний молодик на такого, що має коханку чи наречену. Хоча міг цілком мати, натура бере своє.
— Але ж… — пробурмотів я. — Може, пану вони згодяться. Не тепер, то колись…
— Вже ні! Юж по всьому! Не пригодяться! — ляснув, як батогом, Стах, зірвавшись з шепоту на повний голос.
Тепер я бачив перед собою цілком іншого чоловіка — такого, що має зранене серце. Як протверезіє, то знов стане вовкуватим та в’їдливим.
— Добре. Я відкуплю тоті кульчики в пана. І жодна жива душа не знатиме про нашу оборудку, — поквапився відповісти я.
— То я потім зайду, увечері.
Е, подумав я, до вечора він може все забути, як протверезіє. А я можу купити якусь золоту цяцьку і у вірменських купців. По правді, секретар покійного Гербурта видавався мені підозрілим. Хотів би я вірити, що на сей раз він щирий і більш нічого, окрім грошей за кульчики, не потребує.
Цілий вечір я просидів при свічі й книжці, аж очі заболіли. Потім вирішив помаленьку вкладатись спати, бо думав, що секретар вже не прийде. Аж тут у двері щось зашкреблося. То був він. Дивно, як ноги ще тримали. Звісно, молодий, ще перебіситься, але в домі жалоба, і якби його побачила ясновельможна княгиня, хтозна, як воно б скінчилося для Стаха. Шляхта наша свавільна і нарвана в корчмі та в своєму осідку, але на службі мусить шануватися.
Секретар одразу кинувся до мого столика, на якому лежала розкрита книжка, нахилився над нею.
— Чуєш, пан!
— Що таке?
— Знає пан, хто написав сю книжку?
— Та ж Андрій Мачуський. (АК: Пан Северин лукавить. Він чудово знає, що книгу «Про дружбу і приятелів» написав Гербурт під псевдонімом Анджей Мачуський, але не хоче виглядати фамільярним стосовно свого покровителя.)
— Ги! — гикнув секретар. — Се він написав! — і показав пальцем у стелю.
Потім виправив себе, мотнув головою:
— Ні, ще не там! А отам!
Тепер він показав пальцем у підлогу.
— Може, там і зостанеться, піде сходками ще глибше. Пан знає куди. Маґнат! Всі маґнати там!
— Не думаю, що яснов…
— Помовч! Тихо! Я маю то все до єдного місця! Я йду до кляштора. Пощо мені шукати ще одного такого, як він. Як ти… Пшепрашам, але пан лише фігляр, комедіянт. Думає пан, що як вбрав одежу Гербуртову, то вже ним став? Ні! І постава не та, і погляд не той. Але за три місяці всі забудуть, як виглядав Гербурт, може пан не переживати…
Тепер він тицьнув пальцем собі в груди:
— А! Згадав, за чим прийшов! Слово шляхтича!
Він видлубав з-за пазухи хустинку, зав’язану у вузлик.
— Бери, вашмосць! Гроші віддаси завтра, бо я йду до корчми, то можу пропити. А мені треба довги віддати. Завтра! Чуєш, пане, завтра!
Я кивнув.
— Знаєш, вашмосць, хоч я й молодий, але вже знаю, що можна зле почати і добре скінчити. А можна добре почати і зле скінчити. Як ясновельможний!
Він засміявся і, притуливши палець до вуст, мовив весело:
— А стіни мають вуха! Та мені вже се до дупи! Я так не хочу. І можу дати пану пораду, хоч вашмосць уже в літах. Хай у пана будуть вуса, і борода, і вбранко, всьо, як належиться у погребовій виставі, але не дай Боже влазити в шкуру та серце небіжчика, бо довіку не вилізеш!
Я мовчав, бо що міг сказати? І щоб не продовжувати розмови, спитав:
— А до якого кляштору пан хоче йти?
Ну, нарешті Стах вступився, можна й відпочити. Дякую тобі, Господи, що дав мені перебути сей день. Один ти знаєш, чи на добре, чи на зле. Кожен день впливає на наступний. Що з’їси нині, завтра тобі відіб’ється. (АК: Ця коротка нічна молитва пана Северина важлива з огляду на те, що далі його чекає довгий процес самопізнання через особистість Яна Щасного, який незримо присутній в Добромилі. Інтуїтивно він шукає зв’язок між подіями, розуміючи, що той важливіший за самі події. Можна змінити своє ставлення до подій, щоб не заплутатись в павутинні зв’язків.)