Магам можна все
Шрифт:
Ювелір дивився на мене, і дві складки між бровами ставали все глибшими:
– Тисса Граб. Так… Я шукав її, хотів розпитати про Філлу. Тисса Граб зникла й так і не знайшлась. Можете самі спитати – вулиця Стовпників, три…
Попрощавшись із ювелірами, я витратив півгодини, щоб знайти названу вулицю і дізнатися, що пані Тисса Граб справді наймала тут кімнату, та вже два місяці, як з’їхала. Ні, не зникла раптом, а саме з’їхала, заплативши за всі дні, зібравши речі й попрощавшись із хазяями…
І нікому не зізнавшись, куди прямує.
Ювеліри-ювеліри…
Я сидів, як і вчора, біля вікна свого номера. Хазяїну що найсуворіше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате біля
І вони залишали. Моє вікно було затягнуте товстим захисним серпанком – і я міг спостерігати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар і напівголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний – його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темній хустині; парубок диктував упівголоса, до мене долинали окремі слова: «грошей не буде через… і млин спалить…»
А може – я заклав руки за голову – може, мені треба серйозніше поставитись до цього дарунка долі, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використанні замовляння Кари, а перетворитись на такого собі професійного месника з книгою скарг під пахвою. Ці нещасні прийшли до мене не з хорошого життя – хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж є й такі, як той торговець зіллям…
«Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила».
«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний…»
Цей його кривдник, що переховується від помсти на острові Стан, має бути досить могутнім?
І я подумав, що торгівця, певно, можна було б на всяк ви падок розшукати.
«…І не кажи мені про ці обереги, люба! При моїх очах таке відбулося, що я чарівницького тепер до смерті не зачеплю, до рук не візьму…
Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла заміж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замість догоджати старій – хутчіше мести, раніше вставати… Пішла до мага, який дрібнички продавав, і купила оберіг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь із тиждень усе йшло – нічого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пізнього ранку в ліжечку, і слова поганого від свекрухи не чула… А потім пішло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неї свекруха з рогачем, безумна, і давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловік і свекор поряд були, на подвір’ї, на крик прибігли й відтягли стару – та вже синя була, а рвалася невістку душити… Поки дурепа ця оберега не скинула – свекруха на неї гарчала, у чоловіка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберіг – свекруха отямилась, та тільки всі покої в кривавій юшці, невістка в синцях та з розбитим носом, та кості де-не-де поламані… А найгірше – дитину скинула. Так… Ось вони, чарівницькі цяцьки. Потім приїжджав якийсь із міста маг, казав усім, що обереги в абикого купувати не слід, що до кожного печатка має додаватися й папірець спеціальний, тоді, мовляв, можна купувати… Тільки я – зареклася. А що як підроблять і печатку і папірець? Я що, писати вмію? Ну їх зовсім з їхніми оберегами…»
Вечір і половину ночі я провів у клубі.
У трубі величезного каміна свистів вітер – погода стрімко мінялася, і катаклізми в хмарах-громовицях відлунювали тупим болем у мене в потилиці. Панове клубні завсідники почали збиратися годину на десяту, з усіх облич мені були знайомі тільки фізіономії
Хлопчик років чотирнадцяти, аж надто свідомий власної важливості, обносив панів магів напоями на срібному підносі. Я взяв холодного лимонаду.
Проходячи повз мій столик, незнайомі маги ввічливо нахиляли голову:
– Як ся має ваша сова?
І щоразу, трохи піднявшись відповідно до етикету, я кивав у відповідь:
– Сова поживає добре, дякую…
І ловив на собі цікаві погляди. Усі вони вже знали, звичайно, що саме цей провінційний дикун, котрий сів за столиком у кутку, допіру виграв Кореневе замовляння.
Навпроти, над каміном, висіли дзиґарі завбільшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з віконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспіль одинадцять разів – усім уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася єдина на всьому цьому збіговиську пані.
Жінка була білявка в простій чорній сукні до п’ят. Єдиною її прикрасою був пояс із силою підвісків; пояс зацікавив мене передусім. Лице й фігура прибулиці нічим мене не здивували: жінки не бувають уродженими магами, а тільки призначеними, їхній ступінь звичайно низький, і всі магічні вмілості зводяться до вдосконалення власної зовнішності. Усі вони воліють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високі вилиці й блакитні очі; в усякому разі, ті нечисленні жінки-маги, яких я зустрічав на своєму віку, мали саме такий вигляд.
А от пояс…
Пояс був чоловічий, його потертість і якась засмальцьованість не в’язалася з вечірньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмяніли; до купи бронзових кілечок кріпилося штук двадцять ланцюжків, на них висіли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберіг від чоловічого свавілля, золоті й кістяні прикраси, і серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мій погляд.
Прокляття, чи вони мені ввижаються всюди, ці камені?!
Я спробував визначити, якого ця пані ступеня, – і не визначив. Можливо, той другий оберіг для цього й слугував – захистом від чужої цікавості.
– …Як ся має ваша сова?
Я мимоволі здригнувся. Біля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колір випитого червоного вина, а випив він, очевидно, чимало. Мені здалося, що навіть сова на його плечі коситься на хазяїна з несхваленням.
– Прекрасно, – озвався я коротко.
– Ви не будете проти, шляхетний пане зі Таборе?…
І, не дожидаючись моєї відповіді, опустився на крісло поряд зі мною.
– Бачу, ви не поспішаєте відбути додому, напевно, наше квапливе міське життя подобається вам?
– Я давно не був у місті, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні перетинає залу. З нею вітались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсідників не належала.
Голова правління, не дивлячись, упіймав келех, що злетів йому в долоню з підноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крізь вино, що червоніло в кришталі:
– Ви вже оцінили всі клопоти, які приносить наш виграш? Юрми відвідувачів…
– Так, – сказав я.
– Моя вам рада, – голова відпив із келеха. – Не слухайте нікого, не давайте спровокувати себе, не будіть у собі хибне почуття справедливості. Кореневе замовляння Кари існує не для того, щоб когось карати… А для володіння ним. Володіння – і все. Відірвіть голову вашому глиняному боввану, але лише в останній день обумовленого терміну. Щоб не пропустити ні дня. А кого ви при цьому покараєте – зо всім однаково, запевняю вас, Хорте, – і він відпив знову.