Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Яка ж вона робиться лагідна й чудна, скоро поблизу з’явиться Юлій Любиказка!
Панна Цап і дядько Юліус перебралися до вітальні, щоб, як завжди останнім часом, випити вдвох кави.
— Тепер побачимо, чи вони таки безнадійно погані, — сказав Карлсон. — Я востаннє спробую мирно з ними домовитись, але потім почну дратурувати нещадно й немилосердно.
На подив Малому, він витяг з кишені сигару, закурив її і постукав у двері. Ніхто не запросив його заходити, проте Карлсон однаково зайшов, кадячи сигарою.
— Перепрошую, це ж бо кімната для курців, —
Та дядько Юліус цього разу страх як розсердився на Карлсона. Він вихопив у нього сигару, перервав навпіл і погрозив, що як Карлсон ще коли закурить, то дістане такої прочуханки, що довіку пам’ятатиме. А ще дядько Юліус заборонить йому гратися з Малим. Цього він уже допильнує.
Спідня Карлсонова губа почала тремтіти, очі налилися слізьми і злісно блиснули на дядька Юліуса.
— А я стільки днів був до вас ласкавий! — Карлсон люто витріщив очі: зразу видно було, що він думає про дядька Юліуса.
Але дядько Юліус виштовхав його з вітальні, двері знов зачинилися, та ще й клацнув замок. Оцього вже досі ніхто не робив.
— Тепер сам бачиш, що нема іншої ради, треба дратурувати, — сказав Карлсон Малому.
Він затарабанив кулаками в двері й закричав:
— Ви ж мені зіпсували таку дорогу сигару!
Потім засунув руку в кишеню і чимось забряжчав. Начебто грішми. Атож, щось справді забряжчало так, як повна кишеня п’ятаків.
— Добре бути багатому, — сказав Карлсон.
Малий стурбувався:
— Звідки в тебе стільки грошей?
Карлсон таємниче моргнув йому:
— Довідаєшся завтра.
Малий ще дужче стурбувався: а що, як Карлсон десь поцупив гроші? Тоді він не кращий за Філле й Рулле. Може, Карлсон додає не тільки яблука? Малий не знав, що йому й думати. Проте він не мав часу на довгі роздуми, бо Карлсон саме обережно, тихенько вийняв з вічка жувальну гумку.
— Ось так, — сказав він, припадаючи оком до дірки. Та раптом Карлсон відскочив назад, немов побачив щось страшне.
— Більшого нахабства й бути не може! — обурився він.
— Що вони роблять? — зацікавлено спитав Малий.
— Я теж хотів би знати, — відповів Карлсон. — Та вони, хитруни, пересіли!
Дядько Юліус і панна Цап завжди любили сидіти на невеличкій канапі, що її добре видно крізь вічко, і допіру, як Карлсон заходив із сигарою, вони там і сиділи. А тепер десь ділися. Малий сам переконався в цьому, зазирнувши у вічко. Мабуть, пересіли на другу канапу, далі коло вікна, а це страшний підступ і хитрість, заявив Карлсон. Кожен-бо, хто має бодай якийсь сором, сідає так, що його можна побачити і крізь шпарку для ключа, і крізь вічко, запевняв він.
Бідний Карлсон! Він опустився на стілець у передпокої і втупився перед себе сумними очима. Цього разу він дав маху. Вся його чудова ідея з вічком пішла нанівець. Яке тяжке розчарування!
— Ходімо гратися до твоєї кімнати, — врешті сказав він. — Може, серед твоїх речей знайдеться який мотлох і непотріб, щоб ним можна було дратурувати.
Карлсон довго нишпорив у шухлядах і в шафі Малого, не знаходячи
— Це типовий мотлох, — задоволено сказав Карлсон. — Якби ще тільки знайти непотріб.
І він знайшов непотріб, та ще й який! То був гумовий капшучок, такий, що як його надути, то стає великий м’яч.
— Гей-гей! — вигукнув Карлсон. У нього аж руки тремтіли з радісного хвилювання, коли він прив’язував капшучок до кінця скляної трубки. Потім Карлсон приклав губи до другого кінця й надув кулю. Він задоволено хихотів, бачивши, як на жовтому м’ячі, що дужче він його надимав, то більшало намальоване чорною фарбою обличчя.
— Це може бути місяць, — запропонував Малий.
— Нехай буде що завгодно, — сказав Карлсон, випускаючи з м’яча повітря. — Головне, що ним можна дратурувати.
І добре «дратурувати». Справді добре, хоч Малий так хихотів, що весь час заважав Карлсонові.
— Гей-гей! — сказав Карлсон і обережно засунув трубку із зморщеним капшучком у вічко. Тоді заходився щосили дути в трубку, а Малий стояв поряд і хихотів.
О, як би він хотів тепер сидіти на канапі разом з панною Цап та дядьком Юліусом і зненацька побачити великого місяця, що повнявіє в усій своїй красі, не в небі, ні, — тут, у темряві, коло дверей. О цій порі року справжньої ночі не бувало, та все ж у вітальні було досить темно, щоб такий заблукалий місяць здавався таємничим і страшним. Це Малий розумів.
— Я мушу загарчати, як примара, — заявив Карлсон. — Подми тепер ти, щоб повітря не вийшло.
І Малий приклав губи до трубки й слухняно почав дути, а Карлсон тим часом найжахливіше, примарно загарчав. Ті двоє в кімнаті стрепенулися і, мабуть, помітили місяця, бо звідти почувся зойк, як Карлсон і сподівався.
— Вони кричать! — сказав він задоволено, тоді пошепки додав: — Нам треба тікати!
Він випустив з м’яча повітря. Почулося неголосне шипіння, і м’яч за дверима знову зморщився до невеличкого капшучка. Карлсон квапливо витяг його й так само квапливо заліпив вічко новим кусочком жувальної гумки, а сам спритно, мов їжак, подріботів до свого постійного сховку — під стіл у передпокої. Малий якомога швидше шаснув за ним.
Наступної миті клацнув засув, відчинилися двері і панна Цап висунула голову.
— Це все-таки, мабуть, діти, — сказала вона.
Але за нею вродився дядько Юліус і палко заперечив:
— Скільки вам тлумачити, що казковий світ повний таємничих істот! Адже тільки таємничі істоти можуть проникнути крізь замкнені двері, як ви не розумієте?
Панна Цап миттю погодилась: мовляв, подумавши, вона все зрозуміла. Та вона, мабуть, не дуже хотіла, щоб якась таємнича істота з казкового світу заважала їй побути часинку з дядьком Юліусом, бо скоро їй знову пощастило всадовити його на канапу коло себе. А Карлсонові й Малому лишилося тільки сидіти в передпокої і дивитися на зачинені двері. Могла б бути й веселіша розвага, міркував Малий. І Карлсон теж так міркував. Авжеж, і Карлсон!