Мальви
Шрифт:
Несхожі були, наче й не близнята. Один – у Самійла: чорнокудрий та темноокий, другий білявенький був, мов соняшник, і очі мав блакитні, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя – пропав білявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду під яблунею, сама в городі поралася і – не застала. Повз село проходили тоді цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в поході…
Потім пішов сотник Самійло з гетьманом Трясилом на Крим, і тоді другий – уже чотирнадцять років мав – пропав у степу. Цього татари в ясир забрали. Велику ціну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболіли, а там донечка знайшлася, Соломією назвали.
Та нею вже не зміг тішитися Самійло – козацький полковник. Подався Тарас
Переможець дає закони!
Повернувся полковник Самійло з Маслового Ставу сплюгавлений, знівечений, без бунчука.
– Сором нам далі жити на цій землі, – сказав, запріг воли і подався за Остряницею в чужу сторону – Слободу.
Рипіли вози, висла над Україною прощальна пісня, падала в холодні тумани, тяглися валкою сімсот сімей козацьких ізгоїв до Білгорода присягати на вірність сусідові, щоб дав притулок у своїх хоромах.
Замкнувся в собі, отупів Самійло. Сидів день у день у пасіці, і не знала Марія, що думає колишній полковник, а чи й думає? Він так і не рушився, тільки зсунувся з колоди на землю і сидів з розчерепленою татарським ятаганом головою, і не ридала тоді Марія, не могла. Горіла тільки що покладена хата, а її з Соломією повели на сириці до Перекопу.
Чи то щастя – по дорозі захворіла дівчинка пропасницею, і їх тому не розлучили, а на ринку в Кафі продали за безцінь безалтинному татаринові.
…Воля. Минали хвилини, і слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподівану велич і, врешті, лякало невідомістю: а що далі? Куди подітися? Там, у господаря, вони таки мали шматок хліба, а зараз хто прогодує бездомну ґяурку? Страшне слово – ґяур, яке позбавляє праці, довір’я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби [23] в мечетях!
23
Хатиби – мусульманські проповідники.
Та ні, є ж надія. Марія добре пам’ятає дорогу до Перекопу. Адже вона вільна і може повернутися в Україну, їжу якось роздобуде в дорозі. Випросить у чабанів, украде… Бог допоможе.
Взяла Мальву за руку і звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як із воріт виходила людина у сірій рясі, боса, в плоскодонній войлочній шапці на патлатій голові. Чоловік ішов їм наперестріч.
– Зупинися, жінко, – сказав тихо і владно.
Марія сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках і срібною сергою у вусі. Злякалася не дервіша, а тієї думки, що колись у надто скрутні хвилини вповзала в мозок і не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбік, затуляючи подолом Мальву, але дервіш замахав руками, заволав:
– Я-агу!
Це незрозуміле слово було схоже на зловісне заклинання, і Марія зупинилась.
– Бачать очі мої твоє горе, жінко, і я молюся, щоб Аллах – хай благословенне буде його ім’я – послав тобі добру долю, – сказав дервіш.
– Мені твій Аллах не пошле доброї долі, – відповіла тихо Марія.
– Якщо Бог зачинить одні двері, то відчинить тисячу, тільки треба приходити до нього з вірою і покорою. Я дервіш, жінко, мюрид [24] ордену найрозумнішого шейха з усіх шейхів – Хаджі Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовід – шередже, – найдовший серед шередже всіх орденів, але він коротший, ніж дорога до невільничого ринку. Підемо по ньому, жінко. Скорися словам Мураха-баби.
24
Мюрид – послушник.
– Я стала вільною сьогодні! – різко відказала Марія. – І не хочу йти знову в неволю – твою, твого шейха і твого бога.
– Немає, дочко, вільних людей на цій землі, – дервіш прискулено дивився на Марію, перебираючи чотки в руках. – Ти була рабинею в хазяїна і тяжко працювала, але ніхто не корив тебе за те, що ти християнка – бо невільники всі християни, нема рабів-мусульман. А тепер, коли ти стала вільною, твой віра стане тобі новим рабством. Тобі, звільненій від примусової роботи, ніхто не дасть заробітку. Ти будеш швендяти по базарах, жебраючи хліба для своєї дитини, а на тебе плюватимуть правовірні, і це рабство стане встократ тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою Аллаха і тоді…
– Ні! – скрикнула Марія, намагаючись криком убити черв’як вагання, який тепер боляче завертівся в серці. – Ні, тільки не це рабство!
– Це найлегше рабство. Воно тобі виплатиться. За нього хліб дають на нашій волі.
– І купити треба його своїм сумлінням?
– Сумління – теж рабство. Вільних людей немає, жінко, – похитав головою дервіш і сказав майже пошепки: – Хай ти не змиришся в душі з новою вірою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрів, хіба відала б, що живуть на світі олені? Про дочку подумай, у неї життя тільки починається. А про те, що зможеш повернутися до свого краю, забудь. Оp-капу [25] замкнений на сімнадцять замків. Від Бористену до Гнилого моря [26] височать одна біля одної сімнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханської грамоти.
25
Оp-капу – Перекоп, у перекладі з татарської – двері фортеці.
26
Від Бористену до Гнилого моря – від Дніпра до Сиваша.
– А з грамотою? – похапливо спитала Марія.
– Її може отримати тільки мусульманин.
Дервіш повернувся до Марії спиною, зашепотів слова молитви, тихо подався у протилежний бік, а вона стояла зблідла, без надії, з простягнутими руками і не помічала, як синьоока Мальва безжурно бігає попід хребтом, зриває жовті квіти, що пришпилилися голівками до сухої землі.
«Ні, ні! – промовила сама до себе вголос. – За це карає кожний бог. За відступництво нікого не минає кара… Але як ще тяжче може покарати мене мій Бог? Я нині вдруге втратила волю, – що страшніше він зуміє придумати для мене? Муки сумління?.. А тебе, о Господи, не мучитиме совість, коли загине моя дитина? Одне-єдине віконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетіти на волю, – грамота. А не відчиню його, то колись постигне мене найжахливіша кара – прокляття рідної дитини».
Жмакали душу сумніви, шугали в голові покремсані думки, і між ними промайнула ота, тепер уже наче зовсім чужа й непотрібна: що було позаду?
Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україна, бо ніде прожити? Україна… А я хіба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мною – рудий хребет Тепе-оба, позаду – кафський ринок, і нічого, й нікого немає в мене більше, крім Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби розрослися пишно, як там, їх згризли б верблюди й осли. Та вони змирилися… Що мені тепер до України, коли її на світі вже немає, її втоптали в болото на Масловому Ставі самі проводирі-полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха Самійлиха, а жебрачка… Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам’яті про неї? Нема України – є Ляхистан з костьолами, чим вони кращі від мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво, Боже. Якщо повернемося – викуплю свою провину: молитвою, кров’ю, життям.