Мальви
Шрифт:
Іслам-Ґірей повернув коня і повільно почав спускатися понад урвищем, вирізьблюючись у світлі призахідного сонця дивним монументом самотності. Ковзнув поглядом по долині – греки зачиняли крамниці, галасували вірмени у своєму кварталі, татари вклякали на вулицях до молитви. Темніли зелені дахи палацу, і тихо було в ханському дворі. Певне, хан молиться або складає вірші про солов’я, закоханого в троянду: в такі хвилини мовчить сторожа, і, мов тіні, тихо ходять по майдану ханські гвардійці сеймени [53] . Злісно зареготав Іслам, аж кінь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на задні ноги. Ахнули люди внизу; що це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвір’я? Вершник скрутив уліво – ні, ще не час – і швидко зник за горою, спускаючись до циганського
53
Сеймени – ханські стрільці, татарські яничари.
Від Салачика тяглася в гори вузьким коридором повз північний зріз фортеці Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхід до ущелини загородив літній палац хана Ашлама-сарай, весь захований у садах, а поруч приплюснулася до самої землі духовна школа Зинджирли-медресе.
Тут колись учився Іслам-Ґірей. У цій школі почалась його наука.
Вай-вай, коли то було… Над брамою медресе, пам’ятає, висів дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, – згинатися перед маєстатом науки і релігії. І нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий і мізерний перед мудрістю твоїх предків.
У Зинджирли-медресе Іслама вчили ненавидіти невірних, і він палав бажанням спробувати крицю своєї карабели на ґяурських головах, покуштувати, зрештою, волі…
Під Бурштином, на Покутському шляху, вперше віч-на-віч стрівся з козацтвом, скресалася шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного [54] . Зів’яла рука, схопили чубаті бузувіри юного Іслам-Ґірея.
54
Гетьман Грицько Чорний розгромив татар під Бурштином у 1629 році.
Тож у інших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали його полякам, щоб він цілих сім років, чекаючи на викуп, навчався при варшавському дворі європейської витонченості й дипломатії.
Чи ж то треба жаліти за тими роками? Шугали, правда, війни над Європою, а зміцнілі руки просили меча, по ночах снилися окульбачені коні і степ, що хвилювався тирсою, і брязкіт бою будив його посеред ночі. Не було коней, не було зброї – залишалися самі думки і злоба.
Довкола ненависні ґяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усі вони запеклі вороги мусульманів – турків, татар, арабів. Якби воля і сила, рубав би їх усіх підряд і залишав би після себе гори голів, як це робив Тімур.
Але якось загомоніли у Варшаві, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козаків, які врятували Польщу від турків під Хотином, що стояли на сторожі південних кордонів Речі Посполитої. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?
Іслам-Ґірей бачив ту страту. П’ятеро козаків і самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, і кат рубав їм голови. За Кодак, за фортецю на Дніпрі, яку вони зруйнували. А потім ляхи глумилися над тілами, четвертували і розвішували на палях. І ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, – о, це не та, що бризкала з очей разом з іскрами, викресаними з шабель, у бою під Бурштином! То був герць, після якого можна з одного рожна шашлик їсти, – це ж був гнів, зроджений непрощеною кривдою. І ні одного зойку, і ні одного стогону…
Довго думав після цього Іслам. Видно, не єдиний світ Ляхистану, видно, в’ївся отой Кодак чиряком у козацьке тіло… Чи не так, як ото турецький гарнізон у Кафі – у колись вільний Крим? Чи не схожі долі в козаків і татарів? Хіба не карає турецький султан кримських ханів так само за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним муром мусульманських земель? Християни-поляки називають християн-козаків бидлом, а мусульмани – турки – прахом ніг падишаха мусульман-татар. Для чого тоді поневоленим татарам і козакам ворогувати між собою? Чому б не подати один одному руки, забувши про віросповідання, згадавши про кайдани?
Іслам-Ґірей повернув коня і повільно почав спускатися понад урвищем, вирізьблюючись у світлі призахідного сонця дивним монументом самотності.
А таке вже було. Був Шагін-Ґірей, даї [55] Іслама, що першим підняв меча проти османів на кримській землі. Видно, згадав Сокіл [56] бувалі часи, коли від меча його предків падали Хорезм, Ляхистан, Русь, Угри, коли безбороді звитяжці танцювали на тілах підкорених руських князів, а європейські королі на колінах благали пощади. Видно, згадав Сокіл славу залізного кульгавця Тімура, що стрясав землею, мов кущем кизилу, а достохвального султана Баязета спіймав під Анкарою, наче коморну мишу, до клітки посадив і так возив його по містах на показ і глум. Певно, згадав Сокіл ганьбу родоначальника династії Ґіреїв хана Менґлі, що першим поцілував турецькому султанові руку, заповівши своїм наступникам цілувати тільки султанську шубу, щоб ніхто більше не удостоївся такої великої честі! Певне, гордість і сором піднесли лицарського меча, який розрубав мацака османського восьминога у Кафі. Тоді Шагінові подав руку козак. Уперше в історії два вороги-сусіди пішли пліч-о-пліч, і лягли турки під Кафою. Утік з яничарами до Варни ставленик султана Джанібек-хан, а над Альму прибув caм гетьман Дорош із шістьма тисячами запорожців. Та зрадили беї – ненаситна кримська гідра, – для яких багатство стало богом. Загинули всі на Альмі разом із козацьким гетьманом того страшного 1628 року. Втік Шагін від Кантемира-мурзи на Запорожжя, а потім до Азова. І обгоріли в Сокола крила. Поїхав до Стамбула просити прощення. Тепер чекає на султанську ласку або ж шовковий шнурок у Дарданелльській фортеці.
55
Даї– дядько (татар.).
56
Шагін – у перекладі з татарської – сокіл.
Але ж таки було!
Хто зважиться тепер?
Зинджирли-медресе… О, тоді Іслам був ще вільний від честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, і не було думок про те, хто є він сам, що є його батьківщиною і яка вона. Тоді рука тягнулася до шаблі, а голова згиналася перед величністю науки і релігії. Нині ж руки тягнуться до бунчуків і трону. І висить над головою, немов петля, інший зинджир – канчук Османів, що нагадує майбутньому вождеві, щоб не розпростовувався занадто. Як зірвати його з цупкої залізної петлі? Хто зважиться тепер? Беґадир – слинявий віршомаз і боягуз? Ні, не він!..
Рвонув коня, бризнуло каміння з-під копит і посипалося на дахи циганських хаток, що приліпилися під прямовисною скелею.
Передвечірня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсідалися за дастарханом [57] , заставленим глечиками і фільджанами. Стара циганка розливала вино, два музики в баранячих шапках витинали дрібну мелодію на цитрах, малий напівголий циганчук ґаляндрасив, і посміхалися задоволено дві молоді циганки – з розпущеним волоссям, з довгими люльками в руках.
57
Дастархан – килимок, на якому розкладають їжу.
Певно, Іслам-Ґірей проїхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський відпочинок, та серед гурту помітив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв біля входу до печери, спершись спиною до стіни. Це не був чінґяне [58] . Одягнутий у червоний кафтан, підперезаний блакитним кушаком [59] , він скидався на козака. Звідки міг узятися тут?
58
Чінґяне – циган (татар.).
59
Кушак – крамовий пояс.