Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
— О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!
Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря Лоренцовича Дороту і свою малжону Грету.
Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі — його Грета. А що буде завтра, потім — всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть все те, що збудував він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе — далеко православний світ.
Він похапцем зібрав свої
Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій, запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської скарбниці.
Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест, підсвічники і братська скринька, — що це, Красовський, не дочекавшись його, скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки, здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що виростало роками, упало за один день, вони — мов діти, які будують з піску фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми...
Одного не міг зрозуміти — чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про небезпеку?
Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля стола, видихнув:
— Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!
Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це його замисел — написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.
— Ти слухай, слухай, Юрку! — Красовський розгорнув дрібно списаний лист паперу: «Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих». — «О люта страно грішна, плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног острупіли єсьте, осмраділи єсьте гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа...»
— Це правда, свята правда... — не підводячи голови, мовив Рогатинець. — Тільки то дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи квасолі...
— Я тебе не розумію, Юрку, — розвів руки Красовський. — Ти ж сам говорив: кого ми протиставимо Скарзі, Соліковському? І вже маємо — Вишенського. Уїдливого, лютого, праведного. Адже ми беззубі: нас лихословлять, а ми благословляємо, нас переслідують — ми терпимо, нас лають — ми молимося, ми стали як сміття для світу, як ті покидьки!
— О, так!..
— Тому скличемо сходку сьогодні по великому ділу всього нашого народу: постановимо надрукувати посланіє Вишенського во мнозіх екземплярах, а королеві супліку складемо. Скажемо: немає в нас уже більше терпіння. У мурах Львова чотири народи живуть. Вірмени свій уряд мають, жидове — теж, тільки старожитній натуральний народ русинський — ніби в єгипетській неволі. Дзвони сказали нині сплутати, щоб ми ними не кликали Наливайка... — Красовський зблиснув очима й ударив кулаком по столі. — Але ж урветься терпець, і ми самі до нього підемо!
— Не підемо, — підвів очі Рогатинець. — Ніхто не піде із своїх домівок, від дітей своїх, від церков, від ринкового смороду. Від голови до ніг острупіли єсьмо... Не треба сходки. На, читай...
Рогатинець подав Красовському Балабанового листа і ключ від скарбниці. Іван пробіг очима листа і зажмурився.
— Сходку! Доконче нині сходку! Я посилаю дзвонаря із знаменням до всіх братчиків.
Не відказавши й слова, Юрій пішов з ізби. Пішов до Блазія. Не знав, що скаже йому, можливо, й нічого не скаже, навіть не плюне в його пику. Але побачити мусить. До Рогатинця надто повільно добиралося усвідомлення тієї неймовірної зради, яку задумали церковні ієрархи. Перед очима постало благородне пастирське обличчя митрополита Рогози і — незнайомі — Потія й Терлецького, певне, теж благородні, та Юрко не міг тепер співставити їх зовнішні личини з потворністю наймерзеннішого вчинку, тому шукав Блазія, щоб побачити його ніздрювате обличчя, гнилозубий рот, схопити сам образ зради і накласти його на достойні лика ієрархів.
Але як це так, що вони, а не Балабан!
Юрій зупинився перед халупою під міським валом неподалік зброярні. Потермосив дверима, ніхто не озвався, і закляв Рогатинець:
— Нехай пусткою стане мешкання твоє і нехай пожильця в нім не буде...
Він подався до Лисого Мацька, той може знати, де Антох.
— Дай, Мацьку, вина, — сказав, важко сідаючи на лаву.
— А то що в лісі здохло? — аж сплеснув у долоні Мацько. — Пан Рогатинець просить вина?
— Ісус Христос теж причащався. Налий, Мацьку... Корчмар заметушився, гукнув синка, за ляду вийшов учень братської школи — Роман Патерностер і знітився; як це він буде подавати вино панові провізору?
— He неволь дитину до тієї роботи, Мацьку, — помітив Рогатинець хлопцеве збентеження. — Досить, що ти вже...
Мацько запобігливо дивився на Юрія — Роман безкоштовно вчиться в братській школі; батько не хоче, щоб він лихварив чи торгував вином у корчмі, він мусить піти далі, чей же вчаться і прості в чужих краях, хіба доктор Гануш багатий був, а вивчився в Італії, видно, пан Рогатинець хоче допомогти, коли так каже...
— То візьміть його зовсім до себе, в бурсу, — перехилив Голову Мацько, ніби вудочку закинув: а може, клюне.
— Ковтай, Мацьку, та не вдавися. Досить, що вчиться задаром... Ну, за твоє здоров'я... Слухай, Патерностере, Блазій пропав, зникла погань. Ти не знаєш часом, чиї він тепер стіни обтирає?
Мацько дивився на похмурого сеньйора й перебирав у думці всі можливі причини зникнення Блазія і прикидав усі свої втрати, які можуть статися, коли Блазій не знайдеться. Він натужно думав і враз ляснув себе долонею по чолі.
— Таж Антох у Корнякта п'є! Він до мене вже не заходить, а там сидить щодня.
— І ти цього досі мені не сказав?
— А чому я вам мав казати? Це ж я втратив клієнта, а не ви.
— Втратив і я... А віддавна він туди учащає?
— О, вже кілька років.
— Якби-то ми були знали...
Мацько заглядав в очі Рогатинцеві — хотів уздріти в них, що втратить він, Патерностер, від братської неласки до Блазія: чи далі продаватиме книги, чи буде Роман вчитися в братській школі задарма, та нічого не міг відчитати з потемнілого обличчя пана Юрія.
Рогатинець залишив вино недопитим, вийшов з корчми. Довго стояв на розі вулиць Руської і Шкотської. Уже не страх, а байдужа безнадія огорнула його. Все, що задумав колись, було облудою. Власть імущі дотепер тільки приглядалися до братчиків, а нині побачили ту дрібку їхньої сили, оцінили її, прикинули, якою може стати потім, і — зітруть. Той обузувірений натовп з-під Жебрацької каплиці як не нині, то завтра, розвалить їх дім, книги спалить, друкарню потрощить, підмурівок нової церкви осквернить, а захисту ні в кого шукати, пастирів нема, братчиків жменька... Десь там, на просторі, гуляє Наливайко з козаками, а що вони, міщани, можуть вдіяти під цими мурами, безоружні. Піти до Наливайка?.. Але ж не кличе, не знайшовся іще муж, який наважився б підняти народ... Мніху Іване з Вишні, ти закликаєш очиститися від струпів, а очищених теж так само душать кліщами за горло.