Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
Схоластам наказано було зробити все, щоб він про це забув. Щоб почав існувати спочатку, так — наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам'ятає, на гаварецьких горбах.
Схоласти стояли позаду Зіновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на Ринку, а тільки дикого коня, котрий із сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует.
Зіновій дивився поверх дахів і враз побачив... Сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні — сірі
А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, граціозний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця; сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім — так спокійно, що й не здригнулася голова, — чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося; він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.
— Пустіть рожевого коня! — скрикнув Зiновiй i отямився. Ринок галасував, горiла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Вiн повiв рукою по шиї, немов хотiв намацати тонку волосiнь, яка спiймала тiльки що рожевого коня; ступив крок по рiвному даху i зупинився, почувши тихий владний голос:
— Новіціуш Зіновій! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?
Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді — такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку — стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, в той день на ратуші обвалилася галерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, — й перст божий; іншого разу святкували коронацію Зигмунта III, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.
Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей, — навіть не оглянулася, потім він щез із хати, — дідько його далі, як до Лисого Мацька, не занесе, — а на Ринку йшла війна; гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася.
— Bij schyzmatow, bij! [7] — кричали п'яні вояки, коли вже їм дісталася нагорода за рать.
— Щоб я так з місця не рушилася, — мовила сама до себе Абрекова, — аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!
[7] Бий схизматів, бий! (пол.)
Аж сплюнула — так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї, — отце справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто нижче за патриція, а в костьолі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь: «О Єзу, Єзу!»; пані Дорота, пухкенька й рум'яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову: невже на Ринку перекрили воду, але ж чому не послала слугу?
— Абрекова, — масно мовила Дорота, — будьте, пані, така гречна, потримайте в себе цей... цю посудину... один або — найбільше — два дні...
Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й заглянула в дзбан.
— Гриби?!
— Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п'яна голота напевно піде грабувати, а вас... вас хто зачепить?
— Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? — наївно спитала Абрекова.
— То зверху — гриби, — прошепотіла, довіряючись, пані Дорота, — А під ними — персні, хрестики, ланцюжки... діадеми, браслети, завушниці... І все те золото, золото...
— І ви не боїтесь давати його мені... не боїтеся, що я вкраду? — зблідла Абрекова.
— Ви?! Як це — ви вкрадете? Та вас усі знають... Ваша бідолашна Гізя служила в мене, і я нічого не можу сказати... Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить... Як можете на себе наговорювати, Абреко-о-ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли... Поставте там, на кухню, отак, так... ще трохи далі посуньте, о-о, між ті найчорніші баняки...
Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби... Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець — золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Гізі — щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.
Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір'ї п'яні співи. Два пахолки з бардами — може, вже й інші — все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав:
— No, to со powie dzisiaj pani Abrekowa? [8] Дивилася мовчки на нього, довго думала.
— То ся добром не скінчить, — сказала нарешті.
Розділ другий
АВ INITI0 [9]
[8] Ну, то що скаже нині пані Абрекова? (пол.)
[9] 3 початку (лат.)
Славний майстер сідлярського куншта, молодий і в науках битий Юрій Рогатинець, яко православний, зостав в цеху вигнаний, то о книгах почав пектися і друкарню покійного Івана Москвитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував дві лепти із свого вбожества.
З манускрипта[10]
Я—отакий собі Мацько аж з. двома прізвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на моїй голові не виросло жодного волоска, а підписуюся Патерностер — так мене назвали, коли я був ще хлопчиком і навчався письма у дячка при Богоявленській церкві на Галицькому передмісті. Не знаю, чому дали мені латинську прозиванку [11] , я ж бо православний русин, але то таке: обізвуть ніби на жарт, а чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.
[11] Pater noster — отче наш (лат.)