Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
Мацько Патерностер подавав мені на стіл пиво з моченими в олії грінками, допитливо поглядав на мене: він мусив знати все про свого клієнта, а я в його пив'ярні гостював уперше. Ніколи й у гадці не мав заходити до цього смердючого підвалу: конвісар, який має добре набиту руку, може собі дозволити на кращі пив'ярні. Я промочував горло в Аветика у вірменському кварталі, у «Бразі» на Краківському передмісті, не заходив лише до підвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подає питво тільки патриціям, купцям і цеховим сеньйорам — зло і заздрість не раз мене допікали, думав: дай-но стану цехмістром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрієш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба за на службiсмерджена, олія до грінок торішня... Ба,
Лисий Мацько стояв біля мене, перехиливши набік голову — він мусив знати не тільки прізвище, а й увесь родовід свого клієнта, і я сказав нарешті, хоч свідком мені господь, і не думав показувати цьому скупердязі листа з братською печаткою.
— Я — Антох Блазій, Мацьку, вчорашній конвісар, а нині — успенський братчик... Та ти, мабуть, чув про мене — збирача пожертв на братську друкарню.
Треба було бачити, як змаліли очі в Мацька, коли він почув слово «пожертви». Аж сахнувся, ніби його штовхнули в груди, а в мене зблиснула думка: здерти і з нього мзду, обскурати цього потаємного лихваря. Я вийняв з кишені сурдута листа з печаткою і промовив урочисто, сподіваючись розбудити в ньому православну совість:
— Ти, напевно, читав, Мацьку, послання нашого владики Балабана, я щоранку той листок наклеюю до стіни наріжного будинку Руської і Шкотської, бо прокляті ціпаки здирають. У тому посланні святий отець закликає наш простолюд до пожертв словами славного друкаря Івана Москвитина. Я напам'ять їх знаю. Ось послухай і ти зм'якнеш: «Обходив я багатьох багатих і благородних, просячи допомоги від них і кланяючись їм, стоячи навколішках і обличчям припадаючи до землі. Не випросив, не виєднав ласки у священних чинів, тільки деякі малі, неславні громадяни подали поміч, мов та бідна вдовиця, — вкинули дві лепти із свого вбожества». Ну, що скажеш на це, Мацьку? Єпископ і братство на таких, як ти, надіється. А ти не дуже й бідний...
Мацько вже не відступав назад, послання, яке я прочитав йому напам'ять, чомусь не злякало корчмаря, він витягнув два гроші і подав мені.
— Мацьку, як тобі не встидно! — відсунув я пугар з пивом. — Дві лепти — це не два гроші, це дві частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж...
— Та дурна баба, — скипів Мацько, — зраділа, що їй таку честь зробили: над її вікном приклеїли оте твоє послання! І віддала те, чого не мала — в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняється народ біля її вікна, галайкає, уже б ти краще над моїми дверима клеїв — якась роззява та до корчми зайшла б... А той хитрий грек, що винами торгує, маєтки скуповує, з патриціями в карти грає, а русинів називає братами, дав, кажеш, сто золотих?
— А так! Він віддав Збоївськ під проценти і обіцяє той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвіницю на місці Давидової побудувати...
— Обіцяв пан кожух... Сто золотих? —Мацько закотив очі, довго в думці щось підраховував і враз голосно зареготав: — Віддай мені, Антоху, один грош, бо я пожертвував більше, ніж Корнякт!
Звісно, він пожартував, того гроша не відібрав, а мені вже було й байдуже — тепер підраховував я і коли дорахувався (Мацькове майно можна оцінити хай на дві тисячі золотих, і його два гроші — це більше, ніж сто золотих Корняктових?! То скільки тоді грошей у Корнякта?) — і коли дорахувався, то аж піт мене облив.
— Боже, боже, — сказав я, — де ж справедливість?
— До справедливості світу, — відказав Мацько (гей, та він-бо не дурний!), — треба йти як на торг: завжди мати при собі гроші.
— Гроші... гроші... — прошепотів я, схопившись за голову, і скупий Мацько поспівчував — присів біля мене.
— То, кажеш, книжки будете друкувати... А хто їх продаватиме? Для цього треба мати склеп.
— Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? — підвів я голову.
— А те, що цілого золотого дам, якщо пообіцяєш замовити слово перед твоїм сеньйором Рогатинцем — я його знаю, — щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, і мені...
— Давай золотого — скажу Юрієві.
— Я, Антоху, надто розбагатіти не збираюся, — Мацько сягнув у кишеню, підсунув до мене золотого. — Я лиш аби жити... Ні райцею, ні лавником ніколи не стану — для цього треба мати п'ять тисяч золотих нерухомого майна і... і перейти на латинство...
Я аж підскочив: ці його слова прозвучали так невинно — ось піди, візьми, зроби... Мацько хитро дивився мені в очі, і я зрозумів, що він пробує в кума розуму.
— Ти, Мацьку, зі мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав віру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стільки грошей візьмеш?
— А в чорта! — зареготав Мацько.
— Знаєш що, Патерностере, — сказав я, коли той перестав сміятися, — іди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з'їсти й випити.
...Це було ніби уві сні, але присягаюся усім святим — то відбувалося насправді. Бо я не був дуже й п'яний — за того золотого, коли хочеш ще й закусити, і гарнця вина не вип'єш, а Патерностер приніс дорогого — іспанського аліканту, любить випити за чужі, — я зовсім не був п'яний, і це відбувалося насправді.
Мацько перехилив пугар і залишив мене самого, а я, згадавши багатство і становище православного Корнякта, вигукнув:
— Най мене чорт візьмеї Таж і не всіх православних за ніщо мають!
І тоді побачив, як до підвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тісним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсі, в довгих штанах, що замітали долівку. Він, не питаючи дозволу, присів біля мене, блиснув зизуватими очима і якимось дивним голосом мовив:
— Я готов тобі служити.
— Навіщо мені слуга? — спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевільний. — Я сам готовий служити — за шмат хліба.
— Навіть чортові?
— Тьху на тебе, я ж християнин, богові належу! Панок криво посміхнувся, зневажливо стенув плечима.
— Ти про біблійного бога чи про того, котрого видумують собі деякі люди, і твій Рогатинець теж, називаючи богом сумління? Якщо про
біблійного, то чим він ліпший від чорта? Бог, по-твоєму, чинить добро, а чорт — зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хіба він не є спільником бога? Зрештою, сатана — ліпший. Бог видумав покари для людей, а сатана — любов. Бог хотів, щоб люди нічого не знали, а чорт привів людину до древа пізнання. Лютий бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут богові стає в пригоді чорт, його спільник: не бажаючи бруднити власних рук, бог доручає катівську роботу чортам... Ви молитесь богові, а він обманює вас, обіцяючи рай на небі; чорти ж кажуть правду: гріши і будеш мати рай на землі... Тепер про бога, якого вигадало людське сумління. Того бога нема — це видумка жеброти. А чорти є. Хто дасть тобі розкіш? Чорт. Гроші? Чорт. Тільки не задурно — за вірну службу й за душу.