Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
— Я нічого вже не знаю — де сон, а де ява... Мені здавалося... Я бачила за пнем сатану, він мав обличчя нашого архієпископа...
— Припекти їй нечестивий рот!
...Кати відливали Абрекову водою: сатана ж хитрий, він іноді позбавляє спійману відьму життя, щоб суд не дізнався правди.
— Ну, кого ти бачила? Назви хоч одне ім'я з тих, твоїх, — з Руської. Ти бачила Рогатинця! Кажи: бачила сеньйора схизматицького братства Юрія Рогатинця!
— Ні, — вистогнала Абрекова. — То був таки Соліковський.
— Втопити відьму! — оголосив вирок війт. — Чи, може, ще хочеш щось сказати?
Абрекову відв'язали, вона підвелася й прошепотіла спеченими губами:
— Якщо б
— Говори голосніше, — прикрикнув війт. — Ти хочеш сказати, що бачила, як Рогатинець або хтось з його братії розвішував листки? Скажи це, і ми відпустимо тебе на волю.
У голові Абрекової в цю мить — може, то від болю, — все дуже чітко прояснилося, і вона зрозуміла те, над чим і не задумувалась досі: давно-предавно належить, хоч і не записана, до русинського братства, яке воює з цим злочинним кодлом. За Рогатинця питаєте, щоб у протоколи занести моє вимушене зізнання? А потім і його сюди... А потім усіх... Доле ж моя нещаслива, а я донині не могла зрозуміти, чому Гізя пішла за Юрком...
— Я все скажу, слухайте мене... Я бачила на Кальварії не чортів, справжні чорти, напевне, добріші до людей. Я бачила вас усіх — гемонське кодло католиків, єзуїтів, уніатів. Вас випалювати треба святим вогнем, труїти, мов скажених псів, очистити від вашої скверни святу землицю... Будьте прокляті, де б не перебували... у полі, в місті, у дворі, в храмі. Будьте прокляті у волоссі голови своєї, щелепах, у ніздрях, у зубах як передніх, так і кутніх, у бровах, у...
Кати затулили Абрековій рота шматою.
Барон усе ще не втрачав надії втішитись у борделі на Весклярській, хоч повії його і не впустили.
— У нас нині неділя, — сказала якась і стукнула дверима перед носом клієнта.
Барон дуже здивувався, бо ж з самого ранку була середа; потім він сам засумнівався і почав рахувати: у неділю було магістратське видовище, на Ринку горів дощаний Смоленськ, а Рогатинець відмовився піти з ним випити на людях; у понеділок патер Лятерна їхав на Високий Замок і не взяв його з собою, у вівторок Антох напився і цілий день спав, а нині середа!
Обурений Блазій, — та що це за мана, що всі лярви відмовляються від заробітків! — загримав у двері. Виглянула та сама дівиця, показала йому язика.
— Слухай, паршивий пес, як не підеш зараз до дідька, то харкну тобі в пику! Нині в нас наша неділя, а у вашу неділю в нас жнива. Тоді й приходь, коли не перехочеться.
Задумався Барон: як провести нинішній день, е ж іще гроші. Згадав про «Брагу» на Краківському передмісті, бо ні в Лисого Мацька, ані в Корнякта для нього місця не було; знову замозолила мозок настирлива, мов гедзь, думка: а все-таки, що сталося, чому він потрапив у неласку патриціїв, та невже лише за те, що не зумів вірнопіддано поцілувати в зад Люцифера? А чи й було таке, а може, то йому сп'яну примарилось? Справді ж — за віщо? Так старався, так ревно старався — для всіх. Служив Соліковському, служив Кампіанові — чому ж не захотів його на службу взяти новий бургомістр Вольф Шольц? Хіба не бачив, як уміє Барон догоджувати, — знайдіть когось, хто б не захотів мати такого вірного слугу. Таж ніхто інший, а Блазій побіг у Пивоварну вежу до Альнпека, коли Кампіан в один мент побачив, що його тіло покрили синюваті плями. А що зухвалий лікар відмовився лікувати бургомістра — хіба в цьому винен Барон?
...Альнпек, який годину тому в душевному надломі благав прощення під глухими дверима темниці, згидував сам собою, бо ж бачив: ще мить, і він зрівняється з Бароном. Страх покинув його, він мовив злорадно:
«Пам'ятаєте, пане Кампіане, що відповіли-сьте мені, коли я нагадував вам про загноєння міста? Ви сказали, що гній виліковує проказу. З вас добрий лікар. То йдіть тепер, залазьте в гній по саму шию й лікуйтесь, його по всіх задвірках купи! А я, коли в мене є провина, згоден вертатися у вежу».
Були б сквернослова відвели назад в тюрму, та сталося несподіване, всі розгубились, а тоді лікар Гануш зник... Кампіан у цей момент збожеволів. Він скаженів, кричав, бігав консулярною залою з кута в кут, дзвонив у дзвоник, збігалися райці; бургомістр посадив писаря за стіл і наказав йому записати в городський акт, що за своє зцілення від страшної хвороби віддає всі гроші на побудову каплиці: вірив, нещасний, що бог прийме пожертву. Та всі вже бачили, що влада у львівському магістраті міняється, це перший помітив Барон. Йому цікаво було спостерігати, як всесильний муж втрачає свою могутність. Антох приглядався до райців, які сахалися від Кампіана, щоб, не дай боже, він не діткнувся до них; приглядався, намагаючись вгадати, кому відтепер служитиме, і прагнув звернути на себе увагу саме того, хто буде обраний бургомістром. Райця Вольф Шольц підійшов до Барона й шепнув: «Біжи мерщій до архієпископа, без нього ми тут не обійдемося»; Антох відчув тоді неомильно: Шольц буде бургомістром — і вгадав, і як старався для нього!
Соліковський прийшов із слугами; слуги, в шкіряних рукавицях, ловили збожеволілого Кампіана, але він вислизав, вискакував на столи, відбивався ногами, благав не віддавати його в колонію прокажених: «Пане Шольце, ваша ексцеленціє, почекайте кілька днів, звеліть закласти каплицю для єзуїтів, весь свій маєток віддаю, бог прийме мою пожертву і зцілить мене, я підписую вексель, я вже підписав вексель на весь мій скарб і віддаю його вам, пане Шольце!»
Вольф Шольц не побоявся, вихопив вексель від Кампіана і прикрикнув на слуг: «Та ловіть же його, він усіх нас заразить!» Тоді старанний і вірний Барон — таки він! — стягнув у якогось пахолка рукавиці, підкрався ззаду й схопив за лікті свого колишнього повелителя. Той кричав, плакав, молився, але Барон був невмолимий, він тепер служив Шольцові, тож ревно виконував його наказ — скручував прокаженому руки. Архієпископські слуги в'язали Кампіана, і вже він нікому не був страшний, і вже спокійно можна було виводити його, щоб там, за межею міста, віддати колишнього бургомістра Львова під владу бургомістра прокажених Тимка Пєньонжека, проте Антох старався далі: гамселив Кампіана в спину, щоб догодити Вольфові Шольцу...
Барон ураз зупинився — він доходив саме до Краківських воріт — і в цю мить втямив усе. Перестарався!.. Так! О небо, чому людина скроєна так, що ні в чому міри не має?! Тоді ж, власне, почалась неласка. Антох тепер чітко згадав: він молотив зв'язаного Кампіана кулаками по спині і оглядався на Соліковського й Шольца: як вони оцінюють його роботу. Архієпископ скупо посміхався, Шольц все хмурнішав, врешті шикнув на Барона: «Та досить уже! — і, повернувшись до Соліковського, додав: — А він, ваше ексцеленціє, занадто старанний, занадто!»
І відтоді почався холодок... А тепер зовсім зимно. Мороз! Барон зрозумів нарешті причину свого нещастя, все інше — тільки додавалось: з того, що додавалось, можна ще було виплутатись, а з першопричини — ніколи! Його злякались... Боже, чому ти мене тоді не напоумив? Усе пропало. Ніколи мені у світ панів не повернутись, закриті переді мною, звісно, двері братства. А де мій світ, де? Захований на самому дні міста? Я був на найвищому щаблі, а тепер треба спускатись на найнижчий? А може, там завжди було моє місце? А втім, яка різниця — я був серед повій і буду серед них. Тільки де взяти грошей... Де взяти грошей?