Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
— У вояків і ціпаків не стріляти!
Аде довкола було тихо, тільки зрідка й ритмічно бевкав дзвін, у домах спалахували світла й гасли, лісовчики знову розділилися на три групи й поповзли — кожна до обраного кварталу.
І раптом звідусіль залунали крик, свист і галас. З вулиць і провулків, з брам і хвірток, з темних подвір'їв, немов з нір, вибігали люди — одягнені і лише в сорочках, чоловіки й жінки, з сокирами, молотами, сікачами, різницькими ножами, рогачами — кожен із своїм знаряддям праці. Були це медовари, шапкарі, мечники, бляхарі, ткачі, ковалі, сідлярі, різники — ремісники, завжди готові на тривожний
Радитись не було часу. Єдиного ватажка ніхто ніколи не обирав, досі ремісниками командували старости й бургомістри, не було кому кинути клич до бою з ворогом, але ж у кожного однаково була своя домівка, у кожного були діти, у всіх разом було єдине місто, тому всяк нині став ватажком і, не змовляючись, без кличів, єдиною кривдою і люттю пройняті, забувши про цехові незгоди, ставши враз з поляків, українців, євреїв, вірмен тільки львів'янами, рушили від стін будинків величезним півколом на напасників — так наступає отара овець на гадючник.
Лісовчики не чекали такого опору, подались назад до ратуші, Лісовський скомандував стріляти, гримнуло кілька пострілів, хтось упав на брук, та це тільки розлютило юрбу; мародери задкували, величезне півколо ремесного люду нестримно звужувалося, оборонців було як трави та листу, а лісовчиків супроти них — жменька; озброєний оружжям праці натовп наступав, щоб взяти напасників під ноги.
У найкритичнішу мить, коли мародери були вже готові тікати навмання, вихопилися вперед два велетні з балтами. З гиком кинулися вони на ремісників, трощили по головах спритно й люто, міщани сахнулися назад, залишаючи на бруку вбитих, саме почало розвиднятися, хтось крикнув у панічному страху:
— Бялоскурські! Бялоскурські!
Зрунталась юрба, місто звикло боятися Бялоскурських, півколо зламалося і тисячний натовп, який ось-ось мав зім'яти напасників, відступив перед двома бандитами.
Янко шаленів. Регочучи й хекаючи, він бив балтою по черепах, по спинах, по руках, наче перед ним були не люди, а дрова; мертві падали йому під ноги, ніхто вже не чинив опору; Микольцьо мовчки масакрував людей на другому фланзі, а Янко по-сатанинськи реготав і весь у крові ганявся за втікачами.
Та враз зупинився. Він не був забобонний, не вірив ні в духів, ні в привидів, але ж біла мара йшла просто на нього — жінка в довгій сорочці з розпущеним лляним волоссям. Він на мить отетерів, більше з подиву, ніж зі страху, — хто це такий, що його не боїться, — опустив руку; то ж, певно, безплотний привид, бо чому не боїться? Жінка з прекрасним у своїй люті обличчям ішла на нього, зігнулася, підняла з бруку різницького ножа, і тоді Янко впізнав Льонцю.
Страх перед фурією, яка вдруге ось так наступає на нього, огорнув бандита, він відскочив назад, підніс балту, і тут довгий ніж наскрізь прошив його груди, вістря продерло сукняний каптан на спині й заблищало на сонці; Янко ще мить стояв здивований, балта випала в нього з рук, а тоді важко звалився на землю.
— Це тобі за Антоніо! — прохрипіла Льонця і, отямившись від солодкого почуття помсти, закричала: — Та бийте, бийте їх, псяюх, чого ви тікаєте, мов зайцi?
І кинулася з ножем на мародерів. Знову утворилося коло, ремісники ринули вперед нестримно й навально; Микольцьо Бялоскурський, побачивши смерть брата, в якого був лише виконавцем, кинувся навтьоки першим; лісовчики відступали, задкували до ратуші, а врешті безладно, кожен рятуючи себе, побігли стрімголов до Краківських воріт.
З магістратської брами вийшли на ринковий майдан прокажені...
«Того ж дня пан Юрій Рогатинець розшукав на Замарстинові Гануша Альнпека й ублагав його повернутися до міста лікувати заражених проказою. Мого ж Романа обрали ректором братської школи. Велика випала йому честь, та в сто крат більшою стане, якщо зуміє він кувати в дітей чисту совість, бо то є найкращий запобігливий лік перед проказою духовною... Минуло стільки років, я постарів і далі тільки те й роблю, що торгую вином, бо треба якось жити, та зрозумів я за той час, дивлячись на поведенцію то Дратви, то чада свого, то пана Рогатинця, а найпаче таки Льонці Абрекової, велику істину: кожна людина може. Може, най йому біс!» [65]
[65] Приблизно таким, пам'ятаю, був останній запис у манускрипті. (Прим автора).
Розділ п'ятнадцятий
РОЖЕВИЙ КІНЬ
...крізь дні, і ночі, і віки — білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.
Туман осідав на дно гаварецького ізвору, немов каламуть у збовтаному плесі, голубі хвилі чистого повітря спадали із зелених схилів, наповнювали велетенську чашу, і коли останні пасмуги мряки розтеклися по ущелинах, Зіновій і Марко побачили внизу багатолюдний табір обшарпаних вояків, які сиділи довкола погаслих вогнищ.
Деякі ще куняли, але табір уже не спав, вояки чухмарилися, перемовлялися, дзенькали зброєю; коні стояли оподалік, збившись головами докупи, — покірні, стомлені й худі. Пастись їм було ніде: полога долина, вигризена й стоптана, мертво руділа, вільховий хащівник чорнів об'їденим пруттям; коні стояли над купою мерви, лопушшя й кислого хабаззя, назриваного в трясовинній улоговині над потічком, ворушили купину губами й не їли.
Гамір густішав, хтось затягнув бадьорої: «Wygraja, nie wygraja, niechaj nas znaja!» [66] , вояки встали й рушили до табуна сідлати.
[66] Виграємо чи прої раємо, хай нас знають! (пол.)
— Хто вони? — спитав шепотом Марко.
— Не знаю, але не Даниловича, — відказав Зіновій теж тихо. — Ти диви, які обдерті, чорні... А може, це ті, що з-під Москви... Казав батько: розбігаються. Так їм і треба, чого лізли... Думали — непереможні, всемогі.
Надавали їм руські... Ще б звідси їх, з обох боків...
Марку, як виростемо...
— Але чого вони тут? Може, на замок збираються напасти?
— Ф'ю-і-ть, де їм до замку, таким обірванцям! Одеський замок не могло колись взяти п'ятитисячне військо... Але рожевого коня сполошили, не прийде...