Марафон завдовжки в тиждень

Самбук Ростислав Феодосьевич

– То в чому ж ваш гріх? – уточнив.

– Митрополит… – зітхнула черниця. – Святий отець Андрій дав мені ту скриню і сказав, що за нею прийдуть.

– Коли й хто?

– Це мені невідомо.

– А якщо б прийшов я? Сестра Надія похитала головою:

– Цей чоловік чи жінка мусили назвати пароль.

– Який?

– Сестра Ганна благословляє мене й просить молитися за неї.

– І ви не знали, що скриня має потаємне відділення? І що ховається в ньому?

– Це мене не обходило.

– А парфуми?

І золоті речі? Ваші чи також були в скрині?

– Сестри-кармелітки дали обітницю бідності й не користуються парфумами.

– Для чого ж ви поклали до чужої скрині свої речі?

– Не все одно, де їм лежати! Там – зручніше.

– Скажіть, сестро Надіє, а що ви робили сьогодні у восьмому будинку Вишневого завулка?

– Я? – перепитала одразу. – Сьогодні на Вишневому? – Нервово смикнула чотки й стиснула бусинку. Однак одразу опанувала себе й відповіла розважливо:

– А-а, на Вишневому… Ви вже питали про це, ї я згадала: поРомилилася адресою. В одному з тих завулків метає мій хворий. Ці завулки так схожі один на одний…

Борьонок покивав головою, буцім погоджуючись, і запитав, втупившись у кармелітку:

– Ви, сестро Надіє, звичайно, не знаєте пані Грижовську й не чули про неї?

– Не чула, – ні на мить не збентежилась черниця.

– І ніхто не знає, – скрушно зауважив Бобрьонок, – хто ви насправді: сестра Надія чи пані Грижовська, котра роз'їжджає по місту на велосипеді…

– Ви мене з кимось переплутали, – одповіла черниця впевнено, і майор подумав, що цій жінці характеру не позичати й навряд чи вона добровільно зізнається в чомусь. Але все ж вирішив лишити їй якийсь шанс. Сказав рівно, навіть не без доброзичливості:

– Я б радив вам зізнатися щиросердно у всьому, бо тільки таке зізнання може полегшити вашу долю. Ми знаємо значно більше, ніж ви гадаєте, і зовсім не дурники, як ввижається декому. Зараз ми візьмемо у вас відбитки пальців, гадаю, ви лишили їх і на шифрувальному блокнот. Я вже не кажу про рацію на квартирі у Вишневому завулку. До речі, вас дуже добре знають мешканці цього будинку, не кажучи вже про двірника Синяка. Впевнений: всі вони впізнають вас. Що скажете на це? Черниця нідвела на майора потемнілі люті очі.

– Цей Синяк – типове хамло й бидло, – одповіла з ненавистю.

– Ну, це вже із сфери емоцій, – заперечив Бобрьонок. – Як на мене, розумна й делікатна людина. Й дуже спостережлива. – Нахилився до кармелітки й перепитав: – Я так зрозумів: ви зізнаєтесь, що вели подвійне життя і зберігали в своїй кімнаті шпигунську рацію? Прошу назвати спільників. Хто поставляв вам інформацію? З ким тримали зв'язок?

– Чи не забагато хочете від мене?

– Ні, запитання тільки починаються.

– А якщо я не відповідатиму?

Бобрьонок із жалем покрутив головою.

– Сподіваюсь, ви знаєте закони воєнного часу?

– І те, що ви називаєте Смершем!

– Так, смерть шпигунам, – серйозно ствердив майор. – Ніхто не робить з цього таємниці.

– Дайте закурити, – попросила кармелітка.

Майор витягнув із шухляди коробку «Казбеку». Кармелітка жадібно схопила цигарку, й Бобрьонок дав їй прикурити.

– Скучили за куривом? – запитав.

– У цьому чернечому кублі можна було жити, – одповіла. – Найважче було обходитися без сигарет. – Затягнулася і додала: – Цигарки у вас якісь кислуваті…

– А ви що звикли курити?

– Болгарські сигарети.

– Радий би пригостити, та не маю. Однак ми відволіклися…

– Ви й справді гадаєте, що я когось викажу?

– По-моєму, у вас нема іншого виходу.

Шпигунка презирливо скривила губи:

– Ваша впевненість мені подобається.

Бобрьонок бачив, як билася в неї жилка на скроні, пульсувала часто-часто у такт приспішеним ударам серця – пя жінка, попри її зовнішній спокій, нервувала, але трималася з останніх сил.

– А що вам лишається робити? – запитав.

– Мовчати, – одповіла одразу.

– Але ж ви програли!

Грижовська затягнулася кілька разів цигарковим димом так, що загорівся картон, люто розчавила недопалок у попільниці і знову потягнулася до коробки.

– Ненавиджу! – вигукнула раптом. – Я вас ненавиджу, й ви з мене нічого не витягнете. Катуйте, я готова до всього!..

– От що, – перебив її майор різко, – досить істерик. Ви не в гестапо, й ніхто вас і пальцем не зачепить. Це ви звикли не церемонитися в методах допиту – давно вже переплюнули найсвятішу інквізицію.

Грижовська підвела руки, буцім хотіла відгородитися від Бобрьонка.

– Гестапо! – заперечила. – Там справді м'ясники.

– А ви?

– Я офіцер розвідки, і це – велика різниця.

Майор іронічно посміхнувся, подумав: «Цепелін» не згадує».

Я міг би навести факти, коли розвідка передавала полонених гестапо. Одна шайка-лійка…

– Можливо, – нараз зовсім несподівано погодилася Грижовська. – Хочете сказати, що винен – оддати повинен? Я готова до всього, але навряд чи витягнете з мене хоч слово.

– Я ж сказав, – розсердився Бобрьонок, – ми не використовуємо гестапівські методи, але й не панькаємося із шпигунами. І єдиний вихід пом'якшити свою долю – бути кінця відвертою і хоч трохи спокутувати вину.

– Вину? Я не відчуваю за собою вини, майоре, ми и вороги, мені нема чого спокутувати, я знала, на що йду і що чекає на мене. Я нічого не скажу, пане майоре.

– Звідки стільки люті? – здивувався Бобрьонок. – Наче ми в чомусь завинили перед вами, наче це ми почали, наче ми прийшли до вас і топчемо вашу землю. До речі наскільки я розумію, ви не німкеня – акценту нема й прислів'я наші знаєте…