Марафон завдовжки в тиждень

Самбук Ростислав Феодосьевич

– Гості до вас, дарагой капітане…

Він розчинив двері, Толкунов побачив високу Бобрьонкову постать, устиг подумати, що майор усе ж вибрав час і прийшов попрощатися, – для чого ж лейтенантові загадковість і багатозначність? Але серце в

нього одразу тенькнуло, бо майор пропустив поперед себе в палату жінку в маленькому капелюшку над високо закрученою косою – Толкунов уже знав, хто це, він одразу впізнав пані Марію, та все ще не вірив, лежав, не рухаючись, і тихо дихав.

А жінка вже йшла до нього навскіс через палату, за нею Бобрьонок, Мамаладзе зупинився в дверях, наче вартовий, котрому доручено охороняти їхній спокій.

Толкунов лежав з широко розплющеними очима й боявся ворухнутися, щоби видіння не зникло, бо справді це могло тільки примаритися йому: струнка постать у білому халаті, висока зачіска й капелюшок, що якимсь чудом тримався на ній, нарешті капітан посміхнувся чомусь жалібно й збентежено й зробив спробу підвестися.

Та жінка нахилилася над ним, розправивши ковдру, й зупинила легким доторком руки, вона опустилася на стілець зовсім поруч і мовила так, як уміють казати лише, жінки, ніжно, але в той же час владно:

– Не рухайтесь, вам не можна, лежіть спокійно.

Вона нахилилася над Толкуновим близько-близько, певно, хотіла сказати зовсім інше, не ці банальні слова, що злетіли з вуст, і капітан одразу зрозумів її, він посміхнувся якось беззахисно, пані Марія поставила поруч ліжка сумку й обвела палату вивчаючим поглядом.

– Я принесла вам, – пані Марія сказала це так, що всі зрозуміли: її дарунки адресуються всім у палаті, – фруктів і печива. – Почала викладати на тумбочку, а Толкунов нарешті відірвав від неї очі, подивився на Мамаладзе, що астиг біля дверей, не спускаючи захопленого погляду з пані Марії, побачив, що Бобрьонок з підполковником Чановим, перезирнувшись, прямують до виходу, він зрозумів їх і був вдячний, бо справді нікого не хотів бачити, крім жінки, що так просто й по-господарському порядкувала біля його ліжка.

Мамалздзе все стояв у дверях, він навіть зробив спробу прицмокнути язиком, однак Чанов ледь не виштовхав його по коридрра – тепер нарешті вони лишилися в палаті на самоті, Толкунов хотів скористатися з цього й сказати пані Марії, що вона зовсім змінила його життя і він тепер не уявляє його без неї, але лежав тихо, боявся дихати і, здається, розгубив усі слова.

Мабуть, жінка зрозуміла його, вона відірвалася від напівспорожпеної сумки, поклала йому долоню на щоку й погладила, Толкунов уперше в житті відчув оксамитову м'якість жіночої долоні, він накрив руку пані Марії своєю загрубілою і шорсткою – для чого слова, коли й так усе мовлено?