Марево
Шрифт:
На велетенському металевому блюді, що стояло в центрі кола гостей, здіймалася гора баранини, нагадуючи єгипетську піраміду в мініатюрі. Піраміда була оточена крутим валом рису, змішаного з морквою й душистим шафраном, з боків тулилися варені баранячі голови, вкладені таким чином, що їхні вуха, коричневі й зморщені, мов старі шкуратки, звисали над рисом. Слуга приніс кедході казанок з киплячим баранячим салом, староста полив баранину й рис, і після кількох його запрошень гості, засукавши рукава халатів, занурили руки в гарячу, жирну мішанину.
— Це що
— Очевидно, — відповів той, засукуючи рукав піджака і вихоплюючи з купи м'яса баранячу ногу. — Починайте, Григорію Микитовичу. Гість, який добре їсть, дає незаперечні докази своєї поваги до хазяїна дому.
— Ну, коли ця трапеза має чисто дипломатичний характер, — зітхнув Григорій Микитович, — то треба викопувати необхідні формальності.
Він простягнув руку і обережно, одними пучками вхопив шматочок баранини. Але шматочок виявився таким гарячим, що професор скрикнув від несподіванки і злякано відсмикнув руку.
— Сміливіше, Григорію Микитовичу, — заохотив його Олег. — Тягніть он ту кістку, що стримить збоку. Вона, мабуть, не така гаряча.
Професор витяг майже зовсім голу баранячу кістку й почав її обгризати, намагаючись зробити вигляд, що йому це страшенно подобається.
Зате приятелі кедходи чимдуж налягали і на м'ясо і на рис, не одставав од них і сам кедхода, а табіб — той аж запихався, важко сопів, щохвилини давився й гикав, мов лошак.
Довго ще ворушилися міцні щелепи, плямкали оброслі густою щетиною роти, закочувалися від насолоди під лоб очі, коли якийсь особливо жирний і смачний шматочок котився в шлунок, мов грудка в провалля.
За якусь годину од баранини лишилися одні кістки.
Кедхода гукнув слугу, і той вніс свіжі червонобокі персики, вкриті ніжним, золотистим пухом. Обітерши руки об поли халатів, гості потяглися чорними міцними пальцями до соковитих плодів. Табіб першим запхав у рот персик і, облизуючи червоні губи, запитав кедходу:
— З яким наміром прибули до нас наші шановні гості?
Кедхода надкусив персик, подивився на його зморщену кісточку і, не кваплячись, розповів усім про вимоги професора.
Табіб злякано підняв руки над головою:
— Мудрий лікар хоче, щоб наші чоловіки стали один перед одним неприкритими? Але ж жоден правовірний від дня свого народження й до самої смерті не оголював перед іншим свого тіла! Для чого вигадувати якусь баню, коли мусульманин щодня відбуває п'ять обмивань перед намазом?
— Так, так, — ствердно закивали головами присутні.
— Скажіть йому, — повернувся професор до Олега, — якщо вони не послухають мене, то через місяць вимре весь кишлак.
Трубачов переклав слова професора, але вони не вплинули майже ні на кого. Лише гізир полохливо повів очима по обличчях своїх односельчан, але, не знайшовши в них підтримки, нічого не сказав.
Зате табіб, здавалося, навіть зрадів, почувши пересторогу професора.
— В священному корані, — сказав він, — сімдесят тисяч шістсот тридцять дев'ять слів, або ж триста тридцять вісім тисяч шістсот
— А про хвороби, які закінчуються смертю, там що-небудь сказано? — сердито запитав професор.
— Алі ібн-Абі Таліб, повелитель правовірних, сказав: «Я помер того ж дня, коли народився», — урочисто промовив табіб. — Людина живе для того, щоб вмерти. Кінцева мета кожного, хто рухається — спокій, а межа кожного існуючого — небуття. І життя людини, мов двоє дверей в благословенному храмі Кааби: в одні ти ввійшов, у другі вийшов, а все лишилося на своєму місці, як навіки лишається пісок у пустині. Все на світі влаштовано розумно і не треба гнівити аллаха, заважаючи йому творити свою волю.
— Хотів би я бачити, як би заспівав цей субчик, коли б до нього самого причепився тиф? — сказав Григорію Микитовичу Трубачов.
— Але поки що він здоровий і завдасть нам чимало клопоту, — відповів професор.
— Але ж у нас є лист від губернатора!
— В листі написано, щоб нас добре приймали, а вкладати той чи інший сенс у поняття доброго прийому — це вже справа місцевих властей, — знизав плечима Григорій Микитович.
— Тоді я зараз спробую добитися від цього кедходи, щоб він нам хоч не заважав, якщо не хоче допомагати.
Кедхода пробурмотів щось в тому розумінні, ніби вони можуть порушити спокій жителів села.
— Але ж нас запросив сюди шахський уряд, — вигукнув професор. — Ми приїхали допомагати вашим людям, рятувати їх від жахливої хвороби, а не порушувати спокій, як ви висловлюєтесь.
— В ці тяжкі для нас дні, — втрутився в розмову табіб, — всі правовірні мусять думати про те, що їх щохвилини може покликати аллах в простори вічності. Міст вітру Сінват веде в рай. Для праведного він широкий, мов караванний шлях, для засудженого вузький, мов жіночий волос. Для чого ж вносити неспокій в душі мусульман в ту хвилину, коли вони мусять молитися? — Тоді я сьогодні ж повернуся в Келат, — пригрозив професор, — доповім про все фармандару і телеграфую в Тегеран, що кедхода селища… Як називається ваш кишлак?
— Марестан, — відповів корукчі, який до того не брав участі в розмові, мабуть, не насмілюючись говорити в присутності таких шановних людей, серед яких він був найбіднішим і займав найнижчу посаду.
— Так от… що кедхода селища Марестан став на шлях злочинної протидії розпорядженням шахського уряду, порушує волю самого шах-ін-шаха Ірану, заважаючи йому проявляти турботу про своїх підлеглих.
— Навіщо нам сваритися, мудрий лікарю? — вклонився Григорію Микитовичу кедхода. — У вас була вчена суперечка з табібом, в яку ми не втручалися. Але завтра табіб не стане втручатися у ваші справи. Я об'явлю всім жителям Марестана про ваше бажання допомогти їм, і хай кожен, хто хоче вашої допомоги, прийде до вас або ж покличе вас до себе. Але примушувати людей ми не можемо, як не можемо примусити сонце сходити на заході й заходити на сході.