Марево
Шрифт:
— Вони хочуть вилікувати твою рану, — коротко відповів той і пішов допомагати Еллі розшукувати серед тюків необхідні медикаменти.
А Григорій Микитович тим часом вже розмотував руку Алаяра. Під шовковим сувоєм виявилася бараняча шкура.
— Це що? — строго запитав професор хана. — Для чого ще тут баран?
— Баран? — засміявся Алаяр.
— З бородою, а дурень. Чого смієшся? — суворо сказав Григорій Микитович і різко смикнув шкуру вниз. Шкура, виявилося, була міцно обшита навколо руки, так то зняти її можна було тільки розрізавши. Озирнувшись, професор
Рана почала вже гнити. Шкіра навколо неї почервоніла, вкрилася пухирцями, а в глибині рани ворушилися білі черви. Все це зверху було присипано якимсь сіруватим порошком.
— Та-ак, — сказав професор. — Тепер зрозуміло. Свіжу рану присипали порошком з потовченого панцира черепахи, потім зашили руку в шкуру тільки що зарізаного барана й читали коран, чекаючи, поки почнеться гангрена.
— Табіб? — суворо запитав він Алаяра, вказуючи по черзі на брудну рану й на чоловіка з кораном, що ніяк не міг вгамуватися.
— Табіб, — ствердно кивнув головою хан, який став зовсім лагідним, глянувши на свою жахливу рану.
— Жени його в шию звідси! — сказав професор, беручи з рук Елли, що підійшла в супроводі двох носіїв, шматок мила.
— Вода у вас є? — запитав він перекладача. — Руки мені треба помити…
Один з бандитів приніс у череп'яному глечику холодну прозору воду. Професор вимив руки й почав робити перев'язку.
— Послухайте, — звернувся він до перекладача. — Що значить по-персидськи слово «баран»?
— Дощ, — відповів той. — Чому це вас цікавить?
— Та так, — тамуючи посмішку, сказав професор, обмотуючи товсту, схожу на жіночу ногу руку Алаяр-хана білосніжним бинтом. — Тепер передайте своєму ханові, щоб він нікого до пораненої руки не допускав, гнав під три чорти всіх своїх табібів і не займався ніякими справами. Спокій для нього — це зараз найголовніше.
Перекладач передав слова Григорія Микитовича Алаярові і, вислухавши його відповідь, вклонився професорові.
— Мудрий Алаяр-хан обіцяє, якщо ти вилікуєш його рану, подарувати тобі свого найкращого коня.
— Передайте ханові мою подяку, — звернувся Григорій Микитович до перекладача. — Скажіть, що мої роки й моя професія не особливо сприяють такому заняттю, як гарцювання на скакунах. Зараз же я хочу, щоб нас негайно відпустили звідси, тому що в Марестані залишилась тяжко поранена фельдшерка — член нашої експедиції, а також десятки хворих людей, яких ми повинні лікувати.
Алаяр у відповідь на ці досить різкі слова професора запросив його бути гостем його намету.
— Тільки при тій умові, що зі мною буде й моя помічниця, — відповів Григорій Микитович.
— Але наші звичаї не дозволяють жінці бути присутній при чоловічій бесіді, — зітхнув Алаяр-хан.
— А наші звичаї не дозволяють старому батькові лишати свою доньку
Алаяр-хан заявив, що, на жаль, він повинен буде затримати їх на деякий час, але хай ця затримка їх не хвилює, про їхніх друзів і хворих потурбуються.
Професора й Еллу одвели в невеличкий намет з цупкого білого брезенту, що стояв на самому кінці цього маленького тимчасового селища. Бандити жили в наметах, більш зручних і легких при переїздах, ніж повстяні кибитки кочовиків. Озброєні бандити буди коротенькими автоматичними гвинтівками, що, без всякого сумніву, мали таке ж іноземне походження, як і ці намети. Одягнені вони були по-різному. Одні в шовкових халатах і дорогих папахах з золотистого каракуля, інші в простих бавовняних чапанах, підперезаних дешевими хустками, за якими стриміли кинджали й ручні гранати. Деякі красувалися в білосніжних чалмах і важких англійських ботинках на товстелезній підошві. Цілий день над табором вився дим від вогнищ, на яких жарили баранів, варили плов і юшку-шурпу. Час од часу невеличка група їхала кудись у піски і через півгодини звідти поверталася інша група. Можна було подумати, ніби десь за буграми через рівні проміжки часу змінюються караули.
Професорові й Еллі принесли велетенське блюдо з паруючою бараниною, але вони були такі змучені довгою подорожжю, що, навіть не доторкнувшись до їжі, поснули на кошмах, які прикрили зверху своїми простиралами.
Проснулися, коли вже стемніло, та й то не від того, що спати вже не хотілося, а від неясного відчуття, що в їхньому наметі є хтось сторонній.
Справді, біля входу сидів, склавши калачиком ноги, старий перекладач і беззвучно ворушив губами. Професор, думаючи, що перекладач хоче йому щось сказати, деякий час посидів теж, але, нічого не почувши, пішов умиватися. Вийшла умиватися й Елла. Якусь хвилину вони постояли біля намету, з задоволенням вдихаючи прохолодне вечірнє повітря.
— Куди ми потрапили? — прошепотіла Елла. — Цей дервіш…
— Ходімо в намет, негоже залишати гостя самого, — замість відповіді сказав професор.
Вони повернулися до намету, сіли. А гість все мовчав і ворушив губами.
— Чого ж ти мовчиш? — сказав йому професор. — Ти ж, мабуть, прийшов щось нам сказати?
— Багато думок товпиться в моїй голові, — відповів перекладач. — А хто багато думає — мало говорить.
— Припустімо, — згодився Григорій Микитович.
— У кожного правовірного мусульманина в складках чалми завжди схований шматочок рідної землі, кесек. І тому, де б він не був, де б не носили його руки часу й долі, він завжди спить на зігрітій теплом свого тіла землі дідів і батьків, — замислено промовив перекладач.
— Я чув про цей хороший звичай, — сказав Григорій Микитович. — його зберігають і китайці, які врізають в підбори свого взуття коробочки з землею, щоб завжди ступати по рідній землі.