Марсіанська хроніка
Шрифт:
— Де, сер? — Капітан глибоко вдихнув повітря.
— У божевільні.
Настала ніч. У залі панувала тиша. Сховані в прозорих стінах лампи випромінювали тьмяне світло. Четверо землян сиділи за дерев’яним столом і перешіптувалися. Скрізь на підлозі безладно лежали чоловіки й жінки. Вони спали. В темних кутках ворушилися тіні — там хтось і досі бурмотів, жестикулював. Приблизно кожні півгодини хтось із членів команди йшов до срібних дверей і за мить повертався до столу: “Нічого не вдієш, сер. Двері замкнено”.
— Невже вони справді вважають, що ми божевільні,
— Безперечно. Саме тому марсіани зустрічали нас без ніякого ентузіазму. Вони насилу терпіли непроханих гостей, вважаючи, що бачать звичайнісіньких психопатів. І от ми потрапили до шизофреніків. Тільки вони привітали нас по-справжньому. Якусь хвилину — поки тривали вигуки, співи й промови — я гадав, що нам влаштували довгождану зустріч. Зустріч і справді була грандіозна.
— Скільки часу нас тут триматимуть, сер?
— Поки не доведемо, що ми цілком здорові.
— Це неважко довести.
— Сподіваюсь, що так.
— Ви, здається, не дуже цього певні, сер.
— Ні, не дуже. Подивіться-но в той куток.
У темному кутку навпочіпки стояв чоловік. З його рота пашіло синє полум’я, яке поступово набирало форми голої жінки. Привид тихо погойдувався в повітрі, щось шепочучи й зітхаючи.
Капітан кивнув головою в інший бік. Там стояла жінка, вигляд якої безнастанно змінювався. Спочатку вона перетворилася на кришталеву колону, потім на золоту статую, нарешті, на полірований кедровий стовп — і знову на жінку.
В усіх кінцях зади люди викидали синювате полум’я, змінювали свій вигляд, зазнавали різних перетворень.
— Та вони чарівники, — прошепотів один землянин.
— Зовсім ні. Вони під владою галюцинацій. Свої видіння можуть передавати іншим, і ми їх бачимо так само ясно, як і вони. Це те, що вчені у нас називають телепатією, тобто передачею думок на відстані. Телепатією і автосугестією.
— Вас турбує, сер, саме ця телепатія?
— Саме вона. Якщо їхні галюцинації стають для нас “реальними”, якщо ними можна заразитися, навіть повірити їм, та нема нічого дивного в тому, що марсіани вважають нас за психічнохворих. Якщо чоловік здатний відтворити перед нами продукт своєї уяви — жінку з синього вогню, і якщо он та жінка враз стає колоною, то нормальний марсіанин цілком природно вважатиме, що ракета, на якій ми прилетіли, — витвір нашої уяви.
Супутники капітана спохмурніли і замислились.
А навколо них у тьмяній глибині зали вистрибували сині язики полум’я. Червоні чортики шугали з вуст заснулих людей. Жінки перетворювалися на слизьких змій. Від різних тварин і плазунів залою ширився важкий дух.
Вранці усі ці люди здавалися цілком нормальними. Сон їх освіжив, і вони прокинулися радісні й веселі. Не видно було ні полум’я, ні чортиків.
З раннього ранку капітан зі своїми супутниками стояв біля срібних дверей. Але чекати, поки вони одчиняться, їм довелося довгенько: Ккк з’явився аж через чотири години. Правда, земляни були майже певні, що він години зо три стояв під дверима, стежачи за ними крізь невидиме їм віконце, і лише потім зайшов до зали і поманив
Вдачі він був веселої, якщо вірити масці, на якій красувалася не одна усмішка, а цілих три. Проте його голос свідчив, що за маскою ховається серйозне обличчя справжнього психіатра.
— На що ви скаржитеся?
— Ви гадаєте, що перед вами божевільні, а насправді ми здорові.
— Навпаки, я зовсім не гадаю, що всі ви божевільні, — і лікар вказав жезлом на капітана. — Ні, божевільний ви, сер. А вони — породження вашої уяви, вторинні галюцинації.
Капітан ляснув себе рукою по коліну.
— Так ось чому реготав містер Ііі, “оли я запитав, чи треба моїм людям підписувати отой папір!
— Я чув од містера Ііі про цей анекдотичний випадок, — промовив психіатр, хихикнувши крізь усміхнений рот маски. — Але на чому ми зупинилися? Ага, на витворах хворої уяви. Так-от, коли деякі жінки приходять у лікарню, з їхніх вух виповзають змії. Якщо лікування йде успішно, змії зникають.
— Що ж, ми тільки радітимемо, коли ви нас вилікуєте. Починайте хоч зараз.
Ккк був, очевидно, здивований.
— Рідкісний випадок. Як правило, пацієнти не виявляють бажання видужувати. Щоб ви знали, у боротьбі вашою хворобою доводиться вдаватися до рішучих засобів.
— Нічого, лікуйте. Ви враз пересвідчитеся, що ми цілком здорові.
— Зараз я знайду ваш бланк, — зауважив Ккк, перегортаючи папери в папці. — Так, згоду ви дали. Розумієте, ваша хвороба потребує спеціальних методів лікування, це особливо серйозна форма. У пацієнтів, що були з вами в залі, хвороба проходить значно простіше. Але я повинен відверто сказати, що з вами — за наявності первинних, вторинних, слухових, нюхових і смакових галюцинацій, за наявності видінь, що сприймаються зором і на дотик, — справа дуже серйозна. В таких випадках доводиться вдаватися до евтаназії.
Капітан схопився з місця.
— Досить з нас цих розмов! — ревнув він. — Починайте перевірку. Стукайте нас по колінах, слухайте наші Серця, випробуйте розумові здібності, ставте нам будь-які запитання!
— Говоріть. Я вас слухаю.
Цілу годину капітан із запалом розповідав про себе та своїх товаришів. Лікар уважно слухав.
— Просто неймовірно, — нарешті промовив він. — Такого правдоподібного в усіх подробицях марення я ще ніколи не зустрічав.
— Прокляття! — нестямно закричав капітан. — Коли не вірите, ми вам покажемо ракету!
— Прошу, покажіть. Чи можете ви її відтворити в цій кімнаті?
— Звичайно, можу. Вона у вашій папці під літерою Р.
Ккк розгорнув папку, серйозно прицмокнув язиком і поважно згорнув її.
— Навіщо ви сказали неправду? Ракети там немає.
— Та хіба ж вона може там бути, дурню! Я пожартував. Чи бачили ви коли, щоб божевільний жартував?
— Ви маєте своєрідне почуття гумору. Ну, що ж, ведіть мене до своєї ракети. Вона мене дуже цікавить.
Надворі стояла спека. Коли вони підійшли до ракети, був уже полудень.